Рекс Стаут - Зарубіжний детектив

Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.

— Привіт, що ви тут робите?

— Гуляю.

— Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.

— А куди мені поспішати?

— Коли так, то проведіть мене на станцію. — Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.

— А куди ви їдете? — спитала вона.

— До свого лікаря.

— Почала боліти спина?

— Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.

Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.

— Ви не позичите мені пенса? — раптом спитала Мейган. — Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.

— Прошу, дитино, — сказав я, даючи їй монету. — Може, вам ще медяника купити?

— Я більше люблю шоколад, — відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.

Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:

— Чому ви носите ці жахливі панчохи?

Вона здивовано подивилася на них і відказала:

— А чим ці панчохи погані?

— Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.

— Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.

— Воно й видно. І як вам не…

У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.

— Чому ви такий сердитий? — спитала вона.

— Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.

— Гарнішою я не стану, як би не одягалася.

— Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.

— Я вам вірю, — сказала вона лагідно.

Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у купе. Почувся сердитий крик чергового по станції, але він тільки й міг зробити, що миттю зачинити двері.

— Навіщо ви це зробили? — спитала вона, потираючи коліно.

— Замовкніть! Ви їдете зі мною у Лондон, і я покажу вам, на кого можна бути схожою, якщо захотіти. Мені набридло бачити вас обшарпаною.

— О! — тільки й спромоглася Мейган.

Увійшов кондуктор, і я купив їй квитка. Вона принишкла у кутку й побожно дивилася на мене.

— Я бачу, ви запальний, — сказала вона, коли кондуктор вийшов.

— Навіть дуже. Це в нас родове.

Я не міг пояснити їй душевного поруху, що спонукав мене вчинити саме так. Коли вона стояла під вікнами вагона, у неї був вигляд цуценяти, яке господар залишив дома. Тепер на лиці в неї малювався нестямний захват цуценяти, що його господар узяв на прогулянку.

— Ви, мабуть, не дуже добре знаєте Лондон? — спитав я.

— Та ні, знаю. До школи я їздила через місто, була у зубного лікаря і в дитячому театрі.

— Я покажу вам інший Лондон.

Ми прибули в Лондон за півгодини до часу, призначеного для візиту до мого лікаря. Я зупинив таксі, і ми поїхали до «Міратін», Джоанниного ательє. Мері Грей, що тримала ательє, у свої сорок п'ять років була незвичайною жінкою, енергійною, розумною, з нею приємно спілкуватися. Мені вона завжди подобалася. Коли ми увійшли, я попередив Мейган:

— Ви моя кузина, пам'ятайте.

— А то чому?

— Так треба.

Мері Грей саме поралася біля повної, жінки, що приміряла тісну вечірню сукню. Я підійшов до неї і відвів убік.

— Послухайте, я привів до вас свою маленьку кузину. Джоанна теж збиралася з нами, але останньої миті їй подзвонили. Та вона запевнила, що я цілком можу покластися на вас. Подивіться лишень, на що схожа ця дівчина!

— Та бачу! — з почуттям мовила Мері Грей.

— Так ось, я хочу, щоб ви одягли її з ніг до голови. У вас повна свобода дій. Панчохи, туфлі, білизна — все! До речі, чоловік, що робить Джоанні зачіску, десь поблизу?

— Антуан? За рогом. Я сама коло цього заходжусь.

— Ви просто знахідка, — похвалив я Мері.

— О, я з радістю все зроблю. І не тому, що за це платять гроші, хоч із цим тепер і доводиться рахуватись. До речі, половина моїх клієнток не платить за рахунками. Але, як я сказала, з радістю все зроблю.

Мері Грей професійним поглядом окинула Мейган, що стояла біля входу, і сказала:

— У неї приємна фігура.

— У вас не очі, а рентген, — похвалив я її. — Як на мене, то вона безформна.