Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— Гаразд, пане Рультабій, як хочете! Але щоб до пів на сьому тут я вас не бачив!

Рультабій уклонився головуючому і, киваючи своєю великою круглою головою, рушив до дверей кімнати свідків.

Він шукав мене очима, але так і не побачив. Тоді я підвівся й почав помалу протовплюватися крізь юрбу до виходу. З залу засідань ми з Рультабієм вибралися майже водночас. Мій друг привітав мене зі щирою радістю. Він був щасливий і балакучий. Тріумфуючи, тряс мені руки.

— Мій любий друже, — сказав я йому, — я не розпитуватиму вас, навіщо ви їздили до Америки. Адже ви мені, безперечно, відповісте так само, як і судді, що зможете це пояснити лише о пів на сьому…

— Ні, зовсім ні, любий Сенклер! Я вам негайно поясню, навіщо туди їздив, тому що ви мій друг! А їздив, щоб дізнатися ім’я другої половини вбивці!

— Що ви кажете? Он як?! Ім’я другої половини…

— Саме так. Коли ми з вами востаннє залишали Гландьє, я вже знав обидві половини вбивці, а крім того, ім’я однієї з цих половин. І до Америки я їздив, щоб відшукати ім’я другої відомої мені половини…

Ми саме входили до кімнати свідків. Присутні оточили Рультабія, усіляко вказуючи йому свою прихильність. Репортер відповідав усім надзвичайно люб’язно, хіба що з Артуром Рейсом повівся підкреслено холодно. Коли до кімнати ввійшов Фредерік Ларсан, Рультабій підійшов до нього й нагородив одним з тих рукостискань, болючим секретом яких володів лише він і після яких відчуття було таке, немов у вас перебиті пальці. Рультабій, певно, не мав сумніву в тому, що він обійшов суперника, якщо вже виказав свою симпатію в такий спосіб. Ларсан усміхався, певний у собі, і розпитував Рультабія, навіщо той їздив до Америки. Сама люб’язність, Рультабій підхопив суперника під руку й почав розповідати якісь анекдоти про свої мандри. Коли відділились від гурту й заговорили про щось серйозніше, я з делікатності за ними не послідував, а вирішив повернутися до залу засідань, адже мені було дуже цікаво послухати, як допитуватимуть інших свідків. Зайнявши своє місце, я відчув, що публіка не надає особливого значення тому, що відбувається зараз, і з нетерпінням чекає пів на сьому.

Нарешті пробило пів на сьому, і Жозефа Рультабія знову запросили до зали. Неможливо змалювати хвилювання, яке охопило натовп, коли він ішов до майданчика для свідків. Усі погляди були спрямовані на нього, люди затамували подих. Робер Дарзак підхопився з лави підсудних. Обличчя його було бліде, як у мерця.

Суддя врочисто звернувся до свідка:

— Я не підводжу вас до присяги, шановний. Офіційно вас не викликали до суду. Однак, сподіваюся, немає потреби пояснювати вам важливість того, що ви збираєтеся сповістити тут. — І додав із погрозою в голосі: — Важливість того… принаймні для вас, якщо не для інших!..

— Я свідомий цього! — Рультабій спокійнісінько дивився на суддю.

— Ну то почнімо, — підохотив судця. — Ми з вами говорили про глухий закутень подвір’я, де опинився злочинець, і ви пообіцяли розповісти нам о пів на сьому, в який спосіб він утік звідти, а також назвати його ім’я. Час настав, пане Рультабій, а ми ще й досі нічого не знаємо!

— Так ось! — почав Рультабій посеред такої мертвої тиші, що я навіть не згадаю, чи доводилось мені коли переживати таке. — Я вже казав, що той закапелок був практично замкнутий з усіх сторін і що злочинець не мав жодної можливості втекти звідти непоміченим тими, хто переслідував його. Це чистісінька правда. Коли ми зібралися там, у цьому закапелку, вбивця ще перебував разом з нами!

— І ви його не бачили?.. Саме це обстоює звинувачення…

— Ні, пане судде, ми всі його бачили! — підвищив голос Рультабій.

— І не затримали?!

— Я один з-поміж усіх знав, що він злочинець. А в мої наміри тоді не входило, щоб він був негайно заарештований. На той час ніщо, крім мого розуму, не правило мені за доказ його вини. Так, добродію, лише мій власний розум доводив: ось він, убивця! Ми його бачимо! Мені довелося витратити чимало часу, щоб сьогодні подати на судове засідання безперечний доказ, який, клянусь вам, переконає всіх!

— Кажіть-но! Кажіть! Назвіть нам ім’я злочинця! — не втримався головуючий.

— Ви знайдете його поміж тих, хто тієї ночі перебував у закапелку, — сказав Рультабій, який, здавалося, і не думав квапитись…

Присутні почали виказувати нетерплячку, у залі почулося:

— Ім’я! Ім’я!..

У відповідь на це, тоном, за який йому слід було надавати ляпасів, Рультабій сказав:

— Я не надто поспішаю, пане головуючий, бо маю на це певні підстави.