Аґата Кристі - Тринадцять загадкових випадків

Те місце має назву Пацюча Нора. Це химерне невеличке корнуольське рибальське село, дуже мальовниче — занадто мальовниче, мабуть. Либонь, воно надміру позначене атмосферою «Старого корнуолського шинку». Там є крамниці, в яких коротко підстрижені дівчата в смокінґах малюють на пергаменті епіграфи й гасла, прикрашаючи їх витонченим орнаментом та мініатюрами. Воно гарне й ексцентричне, але в його ексцентричності відчувається щось ніби боязке та сором’язливе.

— Чи ж я не знаю, — сказав Реймонд Вест із гірким смутком у голосі. — Від любителів екзотики там нема порятунку. Хоч би якими крутими й не були стежки та вулички, що ведуть до мальовничого села, воно не може почувати себе в безпеці.

Джойс кивнула головою.

— Атож, дістатися до Пацючої Нори можна тільки дуже вузькими стежками, які до того ж круті, майже прямовисні, наче стіни будинків. Але перейду до своєї історії. Я приїхала до Корнуолу на два тижні, малювати ескізи. У Пацючій Норі є старий готель, що називається «Герб Полгарвіта». Розповідають, ніби то єдина будівля, що залишилася стояти від тих часів, коли іспанці обстрілювали берег своїми артилерійськими снарядами в тисяча п’ятисотому з чимось році.

— Якими артилерійськими снарядами? — сердито ввірвав її Реймонд Вест. — Дотримуйся історичної точності, Джойс.

— Усе одно, чим вони тоді стріляли, але вони вивантажили свої гармати з кораблів, поставили їх уздовж узбережжя й обстрілювали з них прибережні села та будинки, поки все там не зруйнували. Але не в цьому, зрештою, суть. Той готель — це прегарна стародавня будівля з ґанком, котрий підтримується чотирма стовпами-колонами. Я знайшла дуже зручне місце на крутосхилі й уже налаштувалася малювати, коли з’явився автомобіль, що сповзав, петляючи, вниз із вершини пагорба. Звичайно ж, подумала я, він зупиниться біля готелю, саме там, де зовсім мені не потрібний. З автомобіля вийшли двоє — чоловік і жінка, але я не звернула на них уваги. Вона була в бузковій лляній сукні з ліловим капелюшком на голові.

Потім чоловік знову сів за кермо й, на моє превелике полегшення, відігнав автомобіль униз до набережної, залишивши його там. Він сягнистою ходою пройшов повз мене, повертаючись до готелю. Саме цієї миті з’явився новий паскудний автомобіль, який, петляючи, став спускатися вниз, а потім із нього вийшла жінка, одягнена в сукню з найяскравішого чинцу, що його мені будь-коли доводилося бачити, з малюнком яскраво-червоних пуансетій (гадаю, то були саме вони), а її голову накривав один із тих тубільних солом’яних капелюхів — вони називають їх кубинськими, чи не так? — котрий був також дуже яскравого червоного кольору.

Та жінка не стала зупинятися біля цього готелю, а повела автівку вниз по вулиці до наступного. Потім вийшла з машини, й у чоловіка, що приїхав у першому авті, вихопився здивований вигук: «Керол, невже це ти? Яка чудова несподіванка! Хто б міг сподіватися, що я зустріну тебе в такому глухому закутку! Скільки років минуло! Тут зі мною Марджері — моя дружина. Я хочу, щоб ви познайомились».

Вони рушили разом угору по вулиці до готелю, і я побачила, як інша жінка вийшла з його дверей і пішла їм назустріч. Я лише на коротку мить побачила зблизька жінку на ім’я Керол, коли вони проходили повз мене, і встигла помітити лише біле, густо напудрене підборіддя та яскраво червоні губи, і запитала себе — я лише запитала себе, — чи буде Марджері так уже рада познайомитися з нею. Я не бачила Марджері з близької відстані, але здалеку вона здалася мені вдягненою без будь-якого смаку, а також надміру манірною та добропорядною.

Звичайно ж, мені не було до них ніякого діла, але вам доводиться іноді бачити напрочуд химерні зблиски чужого життя, і ви не можете перешкодити собі робити всілякі припущення щодо незнайомих вам людей. З того місця, де вони всі зупинилися, я могла вловити лише окремі уривки з їхньої розмови, що долинали до мене. Вони розмовляли про купання. Чоловік, якого звали, здається, Деніс, хотів винайняти човен і пройти на веслах понад узбережжям. Десь на відстані однієї милі звідси є знаменита печера, яку варто побачити, сказав він. Керол також хотіла побачити печеру, але запропонувала пройтися гребенем прибережних скель і подивитися на неї згори. Вона сказала, що терпіти не може човнів. Зрештою вони домовилися в такий спосіб: Керол підійде туди по стежці, що в’юниться по вершинах скель і зустрінеться з ними біля печери, а Деніс і Марджері візьмуть човна й допливуть туди морем.