Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Авжеж, перелякалася. От-от обкаляюся від страху.

— Розумію, — Сесар сперся підборіддям на зчеплені пальці — на одному з них виблискував топаз. — Насправді, — додав він після недовгих роздумів, — ідеться про пошуки скарбу. Адже саме це ти хочеш сказати, еге ж?.. Як у старі часи, коли ти була маленьким упертим дівчам.

— Як у старі часи.

— Який жах. Ти і я?

— Ти і я.

— Ти забула про Муньйоса. Адже ми внесли його до списку команди і взяли на борт.

— Маєш рацію. Звісно, Муньйос, ти і я.

Сесар посміхнувся. В його очах спалахнули веселі вогники.

— Що ж, доведеться навчити його піратської пісні. Навряд чи він її знає.

— Навряд.

— Ми збожеволіли, дівчинко. — Антиквар пильно подивився на Хулію. — Ти розумієш?

— Байдуже.

— Це не гра, люба… Цього разу — не гра.

Хулія незворушно витримала його погляд. Вона й справді була дуже вродливою — з оцим рішучим блиском в темних очах, що його віддзеркалювало люстро.

— Байдуже, — стиха повторила вона.

Сесар вибачливо похитав головою. Тоді підвівся, і жмут сяйливих ромбів зісковзнув по його спині на підлогу, до ніг дівчини, а тим часом антиквар попрямував у глиб зали, до свого кабінету. Кілька хвилин він вовтузився біля вмурованого в стіну сейфа, схованого за старим малоцінним килимом, що являв собою не надто вдалу копію «Дами з єдинорогом ». Потім повернувся з невеличким згортком у руці.

— Тримай, принцесо, це тобі. Мій подарунок.

— Подарунок?

— Саме так. Бажаю щастя, хоч сьогодні і не день твого народження.

Здивована Хулія розгорнула поліетиленову плівку, потім промаслену ганчірку і зважила на долоні маленький пістолет із хромованого металу із перламутровим руків’ям.

— Це «дерінджер» — він такий старий, що ліцензія на зброю тобі не потрібна, — пояснив антиквар. — Однак працює, як новий, і стріляє кулями сорок п’ятого калібру. Пістолет зовсім невеличкий, тож можеш носити його в кишені… Якщо цими днями хтось наблизиться до тебе або вештатиметься біля твого дому, — антиквар пильно глянув на неї, в його стомлених очах не було й натяку на жарт, — зроби мені таку ласку, витягни цю забавку й продіряв йому голову… Пам’ятаєш? Наче сам капітан Гак.

Повернувшись додому, Хулія протягом півгодини мусила відповідати на три телефонні дзвінки. Першою зателефонувала Менчу, стурбована прочитаною в газетах новиною. За словами галерейниці, в усіх повідомленнях ішлося тільки про нещасний випадок. Хулія пересвідчилася, що смерть Альваро залишила приятельку байдужою; єдине, що її хвилювало, це можливі ускладнення, здатні негативно вплинути на домовленості з Бельмонте.

Другий дзвінок став для Хулії цілковитою несподіванкою. Пако Монтегріфо запрошував її повечеряти сьогодні разом і поговорити про справи. Хулія погодилась, і вони домовилися зустрітися о дев’ятій в «Сабатіні». Поклавши слухавку, дівчина замислилася, намагаючись знайти пояснення такій несподіваній зацікавленості з боку аукціоніста. Якщо йшлося про ван Гюйса, той мав би переговорити з Менчу або призначити зустріч їм обом. Саме це Хулія сказала йому під час телефонної розмови, однак Монтегріфо не забарився розтлумачити, що йдеться про справу, яка стосується лише їх двох.

Дівчина думала про це, поки перевдягалася, і потім, коли запалила сигарету й вмостилася перед картиною, наміряючись продовжити знімати старий шар лаку. Вона встигла кілька разів доторкнутися ватним тампоном до дошки, коли телефон, що стояв поряд, на килимі, задзвонив утретє.

Хулія смикнула дріт, підтягнувши апарат ближче до себе, і зняла слухавку. Протягом наступних п’ятнадцяти — двадцяти секунд, хоч як уважно вона вслухалася, Хулія не почула нічого у відповідь на своє кілька разів повторене «алло», яке вона вимовляла з дедалі більшим роздратуванням, поки врешті-решт сполохано не замовкла. Дівчина посиділа ще кілька секунд, затамувавши подих, а тоді поклала слухавку, відчуваючи, як на неї раптовою хвилею накочується темний, незбагненний жах. Вона подивилася на апарат, що стояв на килимі, наче це була якась чорна лиснюча отруйна твар, і несамохіть здригнулася, зачепивши ліктем і розливши слоїк зі скипидаром.

Цей третій дзвінок не давав їй спокою. Тож коли подзвонили в зачинені двері, Хулія залишалася так само незрушно сидіти в іншому кінці помешкання, втупившись у них, і зреагувала лише після того, як подзвонили втретє. Вийшовши вранці з антикварної крамниці, дівчина десяток разів заздалегідь глузувала подумки з того, що вчинила наступної миті. Втім, їй зовсім не хотілось сміятися, коли, перш ніж відчинити двері, вона затрималася на якусь мить, щоб дістати із сумочки невеличкий «дерінджер», звести курок і покласти зброю до кишені джинсів. Хай там як, а її не залишать лежати мокрою у ванній.