Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Хулія недовірливо похитала головою.

— Менчу була нездатна на таке.

— Менчу була здатна на все, як і кожен з нас.

— Ти покидьок, Максе.

— Хоч би хто я був, це не має жодного значення, — Макс з прикрістю посміхнувся. — Важливо те, що мені знадобилося півгодини, аби підігнати й припаркувати автівку. Пам’ятаю, туман був густий, а я ніяк не міг знайти потрібного місця й раз по раз позирав на годинника, побоюючись, що ти можеш раптом повернутися додому… Близько чверті на першу я знову піднявся до тебе. Цього разу я не дзвонив, а відімкнув двері ключами. Менчу лежала в передпокої, горілиць, із розплющеними очима. Спершу я подумав, що вона перенервувала й знепритомніла, та коли нахилився до неї, завважив на горлі пляму — то була закипіла кров. Вона була мертва, Хуліє. Мертва й усе ще тепла. Я мало не збожеволів од страху. Зрозумів, що, коли зателефоную до поліції, то муситиму дати чимало пояснень… Тож я кинув ключі на підлогу, причинив двері й побіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки… Я не міг ні про що думати. Цілу ніч провів у якомусь пансіоні — нажаханий крутився в ліжку, так і не стуливши очей. Вранці подався до аеропорту… Решту ти знаєш сама.

— Коли ти побачив Менчу, картина ще була там?

— Так. Це було єдине, на що я подивився, крім неї… Картина лежала на дивані, загорнута в газету та перетягнута клейкою стрічкою, — я сам поклав її туди, — він з прикрістю посміхнувся. — Однак мені забракло сміливості її забрати. «І без неї я вже вскочив у халепу», — подумав я тоді.

— Але ти кажеш, що Менчу лежала в передпокої, а ми знайшли її в спальні… Ти бачив у неї на шиї хустку?

— Не було ніякої хустки. Шия була гола, з кривавою плямою. її вбили ударом в горлянку, точнісінько в кадик.

— А пляшка?

Макс роздратовано глянув на дівчину.

— І ти теж з цією пляшкою… Фараони, бач, доскіпувалися, чого це я засунув Менчу в піхву пляшку. Присягаюсь тобі, я гадки не маю, про що йдеться, — він підніс недопалок до губ і жадібно затягнувся, а його очі стривожено й підозріливо дивилися на Хулію. — Менчу була мертва, і край. Її вбили одним ударом. Я її не чіпав. Та й був я там, у тебе, не більше хвилини… Це, мабуть, зробив хтось інший, потім.

— Коли потім? Ти ж сам сказав, що вбивця вже пішов.

Макс зморщив чоло, намагаючись щось пригадати.

— Не знаю, — він здавався вочевидь спантеличеним. — Може, вбивця повернувся, коли я вже пішов, — раптом Макс зблід, мовби щойно здогадався про щось. — 'А може… — Хулія завважила, як тремтять його руки в кайданках. — А може, він був там… Причаївся десь і чекав на тебе.

Вони вирішили розподілити обов’язки. Поки Хулія ходила до Макса, а потім переповідала розказане ним старшому інспекторові, котрий слухав її, навіть не намагаючись приховати свого скептицизму, Сесар та Муньйос решту дня присвятили розпитуванню сусідів. Надвечір вони зустрілися в одній старій кав’ярні на вулиці Прадо. Примостившись за мармуровим столиком, на якому стояла повна недопалків попільничка та порожні філіжанки з-під кави, вони довго обговорювали і так і сяк розповідь Макса. Схилившись головами, огорнуті сигаретним димом вони стиха, наче троє змовників, гомоніли між собою, не звертаючи уваги на голоси за сусідніми столиками.

— Я вірю Максові, — підсумував Сесар. — В його словах є сенс. Уся ця історія з викраданням картини цілком у його стилі. Але мені в голову не кладеться, щоб він був здатний на все інше… Пляшка джину — це вже занадто, дорогенькі. Навіть для такого типу, як він. З іншого боку, тепер ми знаємо, що там не обійшлося и без жінки в плащі. Лоли Бельмонте, Немезіди чи хоч би хто вона була, чорт забирай!

— А чому не Беатріси Оренбурзької? — запитала Хулія.

Антиквар докірливо глянув на неї.

— Подібні жарти, по-моєму, зовсім недоречні, — він занепокоєно засовався на стільці, подивився на незворушного Муньйоса і — чи то жартома, чи то всерйоз — перехрестився, щоб відігнати привидів. — Жінка, котра кружляла навколо твого будинку, була з плоті та крові… Принаймні я на це сподіваюсь.

Антиквар розпитав конс’єржа з сусіднього будинку, котрий знав його на обличчя. Відтак Сесарові пощастило дізнатися деякі цікаві подробиці.

— Приміром, між дванадцятою та пів на першу, коли він саме закінчував підмітати тротуар коло свого під’їзду, конс’єрж бачив високого молодика з заплетеним в кіску волоссям, який вийшов з того під’їзду, де мешкала Хулія, і підійшов до припаркованої біля краю тротуару автівки. А невдовзі, — тут голос антиквара затремтів од збудження, наче він переповідав якусь старосвітську плітку, — можливо, за чверть години, прибираючи бак для сміття, конс’єрж ледь не наштовхнувся на якусь білявку в плащі та темних окулярах… Розповідаючи про це, Сесар стишив голос, оглянувши перед тим сусідні столики, ніби ця жінка могла сидіти за одним із них. Конс’єрж, за його власними словами, не роздивився її як слід, бо вона швидко пішла вулицею в тому ж напрямку, що й молодик… Він також не міг з певністю твердити, що жінка вийшла з того під’їзду, де мешкала Хулія. Просто, коли обернувся, пораючись біля бака, то побачив її. Поліцейським, які допитували його вранці, він не розповів про це, бо вони ні про що таке не питали. Він би й не замислився над цим, зізнався конс’єрж, почухавши скроню, якби дон Сесар не спитав. Він також не пам’ятав, чи тримала вона в руці великий пакет. Просто побачив білявку, яка йшла вулицею. От і все.