Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– І ось, почувши ці слова, я раптом згадав день, точніше – вечір, коли вперше вас побачив, Дано. Зі мною тоді була приятелька, театральна акторка, теж прихильниця стилю поведінки панни Агнелі. Навіть трохи намагалася наслідувати її. Так вона злякалася, побачивши вас. Бо на мить вирішила: Агнешка ожила. Ви не схожі зовні. Але на вас було її плаття, ви наслідували її манери, ви рухалися, як вона, говорили, як вона. Потім Бася, моя приятелька, обмовилася: на короткий час у темряві вас можна переплутати.

Клим знову прикипів до Дани поглядом.

– Ви були собою лише тут, в цій оселі. І ви собі дуже не подобалися. Вам кортіло в усьому стати подібною до Агнешки. Тому ви брали участь у всіх її ризикованих забавах, передусім – на віллі. Далі ви вже чули. Подивився на наше спілкування інакше. Запідозрив – ви водите мене колами. Тому під час нашої останньої зустрічі за вами стежила не лише Ружена Гошовська. Сюди, на Богданівку, вас провів, скажімо так, один майстер пхати носа в чужі справи. Йому дали таке доручення на моє прохання. Щойно я дізнався, де мешкає права рука панні Агнелі, та, яка вдає з себе даму з вищого світу й носить чуже вбрання, останні сумніви відпали. Ви вбили ту, кого наслідували в усьому. А тіло в салоні автомобіля – чергова театральна декорація. Нехай Агнешка помре серед свого багатства, біля власної вілли, на найзаможнішій вулиці Львова, у власній автівці. Мати яку – розкіш, доступна навіть не всякому заможному чоловікові. Пасок, як відомо, ви взяли в тому вашому клубі.

Кошовий видихнув, немов скінчив тяжку фізичну працю.

Дана трималася на диво спокійно.

Шацький зняв капелюха, витер ураз змокріле чоло.

– Усе це так? – запитала Магда, ступивши ближче до дівчини.

– Не підходьте до мене.

– Йой! – вигукнув Шацький.

Клим подумки вилаявся.

Ось чому Дана нахилялася до лампи. Захопившись викриттями, ані він, ані хто інший не помітили, як вона підхопила зі столу ніж. Тепер тримала його вістрям перед собою. А потім – торкнулася лезом свого зап’ястка.

– У мене вистачить духу. Вбила її – вб’ю себе. Мені все одно нема чого втрачати.

– Покладіть, – звеліла Магда, щиро сподіваючись, що Дана виконає наказ.

– Заберіть! – огризнулася та.

– Хай так стоїть! – Кошовий зробив застережливий жест. – Ми ще не дізналися, чому. Втім, я підозрюю: двох жінок нічого так не посварить, як молодий чоловік. Той, чий портрет у медальйоні, на вашому туалетному столику. Мені бракувало такої деталі.

Він влучив.

Лице Дани, хвилину тому таке спокійне, навіть незворушне попри намір порізати собі вени, раптом перекосилося від болю й люті.

– Мовчіть! Не чіпайте! Досить ритися в моїх речах, у моєму житті! Що ви знаєте, ви, всі! Про дівчину, яку відправили з села до міста не вчитися, не до науки – до праці! Про те, як ця дівчина захотіла бути такою, як її однолітки, котрі дозволяють собі все! І не треба для цього мати грошей, просто поводься так, як вони! Нічого крамольного, просто йди із кавалером під руку, із молодим офіцером цісарської армії! Аж раптом цю дівчину випадково бачить отець парох із їхнього села! Отак, на вулиці, з військовим! Це весь гріх, увесь, пані та панове! А дівчина його не вгледіла! Та навіть якби вгледіла – удома вже батьки знали від святого отця: їхня донька – повія! Така сама, як польська чи жидівська курва! Відрядили доньку в люди, мала допомагати батькам! Маємо помічницю! А ще у тому селі кілька хлопів захворіли на погану хворобу, бо раніше зі Львова навідалася інша тамтешня дівчина. Грішили на неї, казали – лікувалася в Жаб’єму! Хто бачив, хто знає – невідомо! Людські язики! Потім знайшли, куди й до кого бігали по любощі ті хлопи. Дівчині вже все одно, вдавилася від такої ганьби! Мені батьки рідні те саме сказали: гляди, дівко, ой гляди! Все, вдома мені життя не було!

Рука з ножем дрібно трусилася – разом із тілом дівчини.

– Так, я вирішила бути попри все поруч із Агнелею. Робити все, що вона скаже. Я вважала себе потрібною їй і думала – вона хоч трохи мене поважає. Раптом – він, той офіцер, Матей… Мачек… Зустрілися випадково, не впізнав мене відразу. Зате Агнеля не бачила його раніше, відразу: «Моє!» А Мачек не встояв, Агнешка не лишала байдужим нікого. Та ви, мабуть, начувані. Я не могла бути з ним інакше, ніж на тій віллі. Хай так, але все ж надія… Але Мачек знову зібрався в казарми, я хотіла провести з ним останній день… ніч… що вийде. Агнеля осатаніла: «Моє! Не лізь! Хто ти взагалі така! Доношуєш за мною, прибираєш після мене, дмухаєш на мене! Дякуй Богові за честь!» – Дана схлипнула. – Знаю, вона перед тим нюхала той свій порошок… І все одно я зрозуміла, хто я для неї. Не подруга, не рівня. Служниця. Німа служниця. Слугуй та мовчи. Маска пасувала, – знову схлип. – Ми посварилися. І тоді я все вирішила. Вона задихнеться всім, на що каже «моє», вдавиться, нехай усі це бачать… Не могла спати. Пішки йшла тієї ночі через усе місто на Пекарську… Знала, де буде, коли їхатиме назад. Ви добре сказали, пане Кошовий. На якийсь час я стала нею. Її розклад – мій розклад. Її час – мій час… Дочекалася. Агнеля вирішила: я миритися прийшла… Має… Хай має…