Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– Підвело? Що саме?

– Зловживання чужими речами. Та про це потім. Чи хочете вже? До речі, може, засвітите світло?

Дана не заперечувала, звичними рухами запаливши гас у лампі й підкрутивши ґнота. Стало світліше, довгасті темні тіні відбивалися від стіни.

– Так краще. Хоча… Не краще, пані Дано, зовсім не краще. Ви крутилися в заможному яскравому товаристві, приймали в подарунок сукні, черевички, чобітки, капелюшки, а то й, даруйте щиро, панчохи чи навіть дорогу білизну, вже ношену вашою благодійницею. У вас не лишалося нічого свого. Навіть цей дім – не ваш, ви орендуєте його за дуже скромну плату. Живучи поруч із світом великих грошей, поруч із світською мішурою, ви ніколи не мали досить власних коштів. Інакше така мудра, навчена життям дівчина, як ви, за цей час змогла б відкласти щось, аби хоч трохи продовжити оту красу. Принаймні, знайшли б собі більш достойне помешкання. Куди хочеться вертатися щовечора, де злидні не так кидаються в очі і де не так гостро розумієш: все, що маєте, – чуже. Собою в модних сукнях із чужого плеча ви не були ніколи, пані Дано.

Вона скинула капелюшок. Вийняла шпильки з волосся. Труснула головою, розкидаючи його по плечах.

– Ви ніколи не відчували того, що відчуваю я, пане Кошовий, – сказала нарешті. – Приїхали до чужого, незнайомого міста? Але – з іншого міста, де мали всі можливості й не завжди ними користалися. Вам і таким, як ви, не треба докладати надмірних зусиль, аби жити тим життям, яким хочеться жити. І якого ви гідні та варті. Ви можете опуститися на дно. Так само піднестися вгору. То є лише ваш особистий вибір, ви й такі, як ви, вільні його робити. Тепер уявіть собі хлопця з села. А краще – дівчину. Від народження ви вже не маєте можливостей, рівних із ровесницями, котрі замовляють собі сукні в модних салонах, ходять із кавалерами по кав’ярнях, розважаються, міняють коханців та міняються коханцями. Словом, живуть, як хочуть! Не зважаючи на те, що скажуть люди, які слова кидатимуть навздогін. До того ж тут польська, німецька чи навіть жидівська дівка має більше можливостей жити, як хочеться, аніж дівка з руського села!

– Пані Дано, не зводьте все до класової нерівності та ненависті. Про таке зараз говорять дедалі більше, часто спекулюють на цьому. І взагалі, дехто має надію на велику війну: мовляв, зітре всі різниці, суспільство стане справедливим.

– Але світ несправедливий! – вигукнула Дана, глянувши на принишклого Шацького й ніби шукаючи в нього підтримки. – Світ нерівний для всіх!

– Жорстока сувора правда, – кивнув Клим. – Війни та інші потрясіння швидше зроблять усіх однаково бідними, ніж однаково багатими. Ви цього хочете? Аби всі жили в злиднях, зате щасливими? На собі ж переконалися, на власній шкурі: злидні щастя не приносять!

– І не дають шансів вибратися нагору, – додав Шацький.

– А отут ви праві! – погодилася Дана. – Той, хто народився у злиднях, ніколи не зможе видертися нагору власними силами. Бо усі місця зайняті тими, хто ніколи бідосі не знав! Єдиний вихід – вкрасти багато, за першої ж ліпшої нагоди! Купити за ці гроші все, чого тобі так не вистачало! Й багато хто нині на такий шлях стає, пане Кошовий!

– Або – вбити, – мовив Клим, не відводячи від Дани погляду.

– Кого – вбити? – стрепенулася вона.

– Людину. Наприклад, задушити тонким шкіряним паском. Скориставшись тим, що жертва повністю довіряє вбивці, не відчуває небезпеки з його боку… Чи з її боку. Ви ж так розправилися з Агнешкою Радомською, вашим прикладом для наслідування, пані Дано?

Запала тиша.

Дана Лилик, ніби нічого не сталося, ще підкрутила ґнотик, забравши з лампового скла кіптяву. Зараз на її руки добре падало світло, й Клим аж тепер побачив те, на що раніше не звертав уваги: які вони сильні, грубі, зовсім не панські . Скільки завгодно можна їх випещувати – міцна селянська кістка проявляє себе.

– Досить, – почулося за спиною, і зі спальні вийшла Магда, котрій набридло пасивно слухати. – Я хочу знати, що тут відбувається.

– А, пані Магдо, – злегка посміхнулася Дана. – Ви мене впізнаєте?

– Десь бачила.

– Але не звернули уваги. Не поцікавилися, як мене звуть. Хоча я останній рік завжди була поруч із Агнешкою. Вдягнена, як вона. Виглядала не гірше. Нічим не вирізнялася з товариства, до якого ви звикли й поза яким себе не бачите.

– Зараз ви несправедливі.

У словах Магди бриніла ніяковість. Отже, Дана й тут права.

– Дозвольте пояснити, пані Магдо, – сказав Клим. – Зараз про головне. Усе інше, хто кого коли не помічав упритул і з якої причини – вже згодом. Переконаний, що пан Віхура дозволить вашу присутність на допитах. Тим більше, в нього є чудовий кабінет із потаємною кімнатою, звідки все чути.