Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– Цілком, – кивнув Клим. – І давайте повернемося до вілли на Зеленій. Ви знали когось із постійних відвідувачів особисто?

– Ні, – відрізала Дана. – Не знала й не хотіла. Мене все те не обходило. Хочете зовсім чесно?

– Звісно, ми ж для того й зустрілися – для чесної розмови.

– Знаєте, для чого я мала ключ від вілли? Крім того, що піклувалася про потрібну Агнешці кількість копій, а оригінал тримала в себе, аби потім, по закінченню оренди, повернути власнику? Я робила там роботу покоївки, пане Кошовий! Майже рік, раз по раз, коли там збиралися компанії, я приходила туди після всього, аби прибрати, забрати білизну, віднести до пралі. Переслати нову, накрохмалену, хрустку. Й чекати, коли Агнеля знову попросить навести там лад. Ви ж розумієте, стороння покоївка, найнята, не могла бути допущеною туди.

– Ви думаєте, пані Дано, проста дівчина розібралася б, що там до чого?

– А ви, пане Кошовий, зле знаєте простих дівчат! Сьогодні вони тут, у Львові, вже не такі забиті селючки, якими виглядали років із десять тому! Та де! Ось тут недалеко школа Святої Ядвіги, там навчають дівчат на панночок, і то лиш одна з відомих. Знаєте, скільки нині різних товариств, готових брати опіку над сільськими дівками? Перебратися працювати до великого міста – навіть не половина, третина справи, пане Кошовий! Чоловікам це непомітно, вони… ви не відчуваєте того. Молодим жінкам складніше. До речі, Агнеля сама допомагала одному такому товариству з опіки. Називається просто – «Турбота». Дівчат навчали, як поводитися в місті, серед містян та з містянами. Їх водили й далі водять по театрах, на різні виставки, влаштовують для них курси. Боюся, після загибелі Агнешки ця «Турбота» поволі перестане існувати, хіба інший фундатор знайдеться…

Тема помітно запалила Дану, та Клим усе ж наважився перервати, аби дівчину не несло далі, в зовсім непотрібний йому бік:

– Думаю, знайдеться. Я зрозумів, що нинішні селянки мають змогу знати більше, перебравшись до Львова. Чим ризикувала панна Агнеля?

– Стороння покоївка не втримала б язика за зубами. Ті, хто залишив рідні села, зазвичай виявляють більше цікавості до всього довкола, аніж народжені в містах панночки. Агнеля не хотіла повсякчас ховати книжечки непристойного змісту, знімки, фотоапарат тощо. Тепер уявіть собі: стороння особа бачить усе це, не стримується, переглядає з інтересом. Її охопив сором, або навпаки – млість. Так чи інакше, вона стає володаркою чужої таємниці. Агнеля прорахувала те все, пане Кошовий. Мені не пояснювала нічого, я зрозуміла все сама. І нічого зайвого не питала.

– Вас ображало таке ставлення?

– Яке? Ви про що? Чому – ображало?

– Щойно ж самі сказали – панна Радомська зробила вас покоївкою.

– Перепрошую, я такого не говорила. – Дана сильніше стиснула Климів лікоть. – Жодним чином мене покладена партнеркою місія прикро не зачіпала. Я лише відповіла вам, пояснюючи, чому нікого не знаю й не бачила. Тож не можу стати в пригоді, якщо ви захочете з моєю допомогою встановити осіб на тих знімках.

– Отже, фото ви бачили.

– Від мене їх не ховали, – сказала Дана. – Звісно, я роздивлялася їх, не раз і не два. Бо всякий раз після чергового зібрання там з’являлися нові. Але це… як вам пояснити… цікавість дослідника. Що там ще в природі придумано, розумієте?

– Так, розумію. А ще знаю: особи на світлинах, невідомі вам та не встановлені мною, могли бути причетними до вбивства вашої партнерки.

Вона зупинилася. Їхні погляди зустрілися. В сутінках Данині очі блиснули, Кошовий сприйняв ці вогники недобрими.

– Ви кажете про чоловіка чи про жінок у масках?

– Швидше – про жінок.

– Ні.

– Прошу?

– Ні, – повторила Дана й рушила далі, не відпускаючи ліктя свого супутника.

– Що ви маєте на увазі?

– Змушена нагадати вам, пане Кошовий, хоч мені й боляче всякий раз про це думати. Агнелю спершу задушили, потім – затягнули мертве тіло в салон автомобіля. Жінкам це не під силу, погодьтеся.

– Не знаю. За всіх не скажу, – делікатно відповів Клим.

І враз згадав молодицю, бачену ним якось в селі під Києвом. Вона тягнула додому свого п’яного чоловіка з шинку в неділю, закинувши на плече, мов коромисло. При тому лаялася, мов швець, і Климова матінка навіть хотіла забрати сина подалі не так від видовища, як від слів, під супровід яких воно відбувалося.

– Тому – ні. Вам не треба з’ясовувати особи тих жінок.

– А чиї?

– Кожна з них мала чоловіка, пане Кошовий, – мовила Дана, дивлячись уперед. – Для чоловіків така поведінка власних жінок – ганьба. Хіба жінка готова визнати тут свою провину? Аж ніяк. Ось розгнівані чоловіки й дізнаються від них: то Агнешка Радомська збила зі шляху. Далі пояснювати?