Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

Та чорна смуга не минула – прийшовши в контору із невеличким запізненням, він застав там пана Степана Штефка. Старий нотар давно не вибирався на Шевську, тим більше – о такій порі. Його набурмосений вигляд віщував неприємності, й вони не забарилися.

– Що з вами ся стало, пане Кошовий? – запитав, хижо примруживши очі, Степан Якович.

– Не розумію… Ніби нічого, – промимрив Клим, ляпнувши на додаток: – Здоровий.

– То є дуже файно, що маєте здоровля, – мовив старий нотар. – А ще краще – та пригода, що ви взагалі зволили вибратися ниньки на своє робоче місце.

– Та я…

– Ви! – Штефко націлив на свого управителя сухорлявого вказівного пальця. – Саме ви, пане Кошовий, уже не вперше манкіруєте власними обов’язками, користуючись моєю довірою та добрим до вас ставленням! Тому я й дивуюся, як це ви зволили з’явитися в конторі! Це тепер правило для вас – нехтувати службою на догоду не знати яким та чиїм інтересам! А я покладав на вас дуже, дуже великі надії! Може, поясните, де вієтеся вже кілька днів? Давні поважні клієнти протестують, читаючи залишені вами в дверях записки! Ви не зберігаєте й не розбудовуєте справу мого життя, пане Кошовий! Ви руйнуєте її! Ще й берете за це з мене платню! Так буде пояснення чи ні?

Клим закусив губу й мовчав, відчуваючи себе хлопчиськом, гімназистом, котрий не вивчив уроки та ще й не шанується перед своїм викладачем.

– Не хочу ваших пояснень! – відмахнуся старий нотар. – Усе одно збрешете. Зараз напевне думаєте, як би надурити й викрутитися. Поки що дістанете за цей місяць лише половину належної вам платні. Довіру надалі мусите повернути. Інакше мені доведеться шукати на ваше місце гіднішого кандидата. Хоча, маю визнати, до вас я вже звик. Ну, то нічого, пане Кошовий. Звички бувають шкідливими, їх треба позбуватися. Особливо в моєму віці.

Відповіді не чекав – вийшов з-за столу і, спираючись на ковіньку, залишив контору.

Робочого запалу й настрою все це разом, звісно ж, не додавало. Зрештою Клим змусив себе сісти за стіл й почав давати лад паперам, котрі давно на те чекали. Спершу не виходило, але потім втягнувся, не помітивши, як збіг час до обіду.

Саме тоді, постукавши й не чекаючи дозволу, до бюро зайшов недавній знайомий, вчитель Василь Громнишин.

Зачинивши за собою двері, ще й перевіривши, чи щільно, він підійшов до столу й зупинився на відстані простягнутої для привітання руки. Подивився на неї, ніби вперше бачив ритуал вітання, потім якось похапливо стиснув правицю Клима, струснувши при цьому, й сказав, ніби не він завітав до чужої контори, а навпаки – сам приймав відвідувача:

– Та прошу сідати, пане Кошовий.

Знизавши плечима, Клим присів. Жестом показав на стілець, та Громнишин лишився стояти й зараз говорив згори вниз:

– Я на коротко, шановний колего. Але справа важлива й вартує того.

– Даруйте – яка справа і чого саме вона вартує?

– Читальні, – мовив Громнишин. – Ви знаєте, що москвофільські фундації мають чималі кошти, аби закладати та утримувати будинки для читання по наших, руських, чи, як вам зрозуміліше, українських довколишніх селах?

– Нічого не бачу поганого в тому, аби селяни відвідували читальні, замість іти в корчму й напиватися там, – зазначив Клим, не розуміючи поки, до чого гість веде, заходячи здаля.

– Так, від книжок та часописів не може бути шкоди, – згодися Громнишин. – Аби руський селянин ще й читав би те, що йому близько та відповідає його потребам. Натомість русофільські спільноти поширюють серед українських селян видання, котрі прославляють російського царя, навертають до московської віри і загалом друкуються російською мовою. Ми тривалий час боремося із полонізацією руського селянина. Та успіхів досягають наші ідейні опоненти. Й успіх той досить значний та відчутний, пане Кошовий.

Віко смикнулося. Клим провів по обличчю рукою, ніби стираючи невидимий пил. Чи – думаючи, що Василь Громнишин йому ввижається від надмірної втоми та великих потрясінь.

– Пане Громнишин, ми, здається, під час минулої нашої зустрічі це обговорили. Якщо москвофільські організації такі активні у формуванні читалень та поширенні літератури, чому б вам та вашим колегам замість обурюватися робити те ж саме? Навіть ставати активнішими за своїх антагоністів. Хіба не так?

– Ні, – відчеканив той. – Русофільські громади мають значно більше коштів, ніж, для прикладу, наше нове товариство «Братні». І взагалі, є в українців-русинів, у нас із вами, дуже зла звичка – забагато говоримо. Поки ми ламаємо списи довкола дрібниць, опоненти, засукавши рукави, крок за кроком поширюють на громаду свій згубний вплив. Тож не будемо подібні до балакунів, пане Кошовий. Згодні?