Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

Проте зараз Кошовий роздивлявся світлини, не милуючись жіночими принадами, хоча більшість натурниць того вартували. Кілька разів роздивившись їх по черзі, Клим примостився на ліжку, скинув, нарешті, пальто й почав розкладати їх у ряд, ніби картярський пасьянс. Отриманим результатом лишився задоволений, і саме тоді осяяла думка: треба йти з цим до Магди.

Спершу вона визріла на підсвідомому рівні. Голос ізсередини підказував, що слід робити, не пояснюючи, для чого. Але Кошовий добре зробив, не зупинивши фіакра, а повертаючись із передмістя пішки. День усе одно згаяний, відвідувачі контори поцілували замок, а прогулятися й подумати при цьому не завадить. Ось чому, дійшовши до початку Пекарської, зміг добре все обдумати й тепер розумів, що скаже Магді.

У неї не світилося, та Кошового це не зупинило. Мешканка апартаментів на першому поверсі мала повернутися сюди, і не надто пізно. Сьогодні ніби не передбачалося світських прийомів, де вдові Богданович самій пасувало б бути. Коли так, вона, наскільки Клим знав її звички, затримується десь на вечерю. Непрямо це підтверджували темні вікна – Магда відпустила приходящу служницю, отже, не потребувала її послуг. Повернувшись до себе, збиралася лягти спати. Принаймні, так уявляв собі Кошовий її розпорядок дня. Тому влаштувався у фойє з газетою, замовивши собі каву.

Допивав третю, коли у дверях з’явилася та, на кого чекав.

Цього разу, як і раніше, на ній був стриманий, без надлишків одяг, зачіску прикривав капелюшок без пір’яної прикраси. На лівій кисті крутила сумочку, права стискала елегантну парасолю. Відставивши горня й відклавши майже прочитану газету, Клим підвівся, підхопивши портфель, – цілий день тягав його з собою, і тепер він став трошки важчим, аніж ізранку. Аж Магда вже вгледіла його, і Кошовий, ступивши ближче, помітив: на її обличчі відбивається суміш подиву, обурення й навіть дуже легкої, ледь прочитаної, але все ж – зневаги.

– Вечір добрий, пані Магдо, – він торкнувся рукою краю капелюха й замовк, чекаючи, як вона реагуватиме.

– Ви що собі дозволяєте? – сухо, з загрозливими нотками в голосі, запитала вона.

– Лише привітався. Чимось образив вас?

– Маєте триматися від мене подалі. Якщо виникне потреба зустрітися й поговорити, я сама вирішу, де й коли. А також – у чиїй присутності, – відчеканила Магда.

– Не можна злитися так довго. Людям це не личить, жінкам – тим більше. До того ж дотепер не знаю до пуття причину вашого гніву й відомого мені ультиматуму.

– Досить клеїти дурня, пане Кошовий. Все ви чудово розумієте.

– Хай так, пані Магдо. Залишаю вам право вважати мене тим, ким ви хочете мене вважати. Але я прийшов сам і прийшов з миром. Нам треба переговорити.

– Мені нічого не треба від вас. Крім того, аби ви трималися подалі.

– Вислухайте мене, пані Магдо, – вперто правив своє Кошовий. – Ви можете не міняти свого ставлення до мене. Навіть маєте на це повне право, бо самі його собі дали. Одначе мова піде про панну Агнелю.

На лице Магди набігла густіша тінь.

– Ви знову за своє? Я просила… ні, я попереджала вас, пане Кошовий…

– Вам краще мене вислухати, – переривання виглядало не зовсім увічливо, та Климові лишалося все менше часу на дурні порожні церемонії. – Інакше мені доведеться йти з цим до комісара Віхури просто зараз. Він не приватна особа, на відміну від нас із вами. Напевне дасть справі хід, відтак широкого розголосу не уникнути. Поки йому це вдається.

– Ви про що?

– Пані Магдо, пан комісар, незважаючи на ваші давні стосунки та глибоку повагу до вашого покійного чоловіка, навряд чи розповів вам про сліди від батога на тілі панни Агнелі. Я правий?

Очі Магди звузилися. Хотіла сказати щось ядуче – передумала, погляд знову став звичайним, навіть майнули зацікавлені вогники.

– Ви щось знаєте, – це було не запитання, вона зробила висновок.

– І ці знання змушують глянути на справу під іншим кутом, – сказав Кошовий.

– Гаразд. Мені цікаво. – Магда помовчала. – Так, ви праві. Я нічого не знаю про сліди на тілі нещасної. Мабуть, не мусила, бо це ж поліцейське розслідування. Звідки знаєте ви?

– Так ви ж не так давно самі нагадали: я даю раду в подібних справах.

– Ходімо до ресторану.

– Ні. Краще до вас. У мене при собі речі, які краще не бачити стороннім навіть випадково.

На підтвердження своїх слів Клим красномовно гойднув портфелем у руці.

– Гидота.

Іншого Кошовий від Магди не чекав. Тим не менше, вона уважно роздивилася кожне принесене ним у портфелі фото, потому перебрала взяті з вілли книжечки. Одну, з прізвищем Захер-Мазоха на обкладинці, розгорнула, перебігла очима по сторінках, стиснула губи.