Чай було випито. Дівчина відставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денці. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Києва. Зрідка міг провести вечір в Опері, однак останнім часом надавав перевагу домашньому затишку, партії в шахи з далекими партнерами чи неквапній праці в саду. Тишу в садибі порушували хіба що дзвінкі голоси сусідських хлопчаків, що зліталися на ласощі, – смакувати варення за новими рецептами.
Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.
Тарас Адамович стомлено прикрив очі, згадуючи свій останній день на службі. Його вітали, з ним прощалися. Подарували навіть іменний годинник, хоч гравер і припустився помилки, вигравіювавши замість «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухляді.
Так само зачинився від метушливого Києва у своїй садибі-фортеці зусібіч оточеній надійними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дідом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навіть тоді, коли у вересні 1911-го пролунав постріл в оперному театрі – минув тільки рік, як слідчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, ці театри.
– Ви не допоможете мені, – не запитала – констатувала дівчина.
Що тут скажеш?
– Колишні слідчі бувають, Міро. Одного з них ви бачите.
Вона повільно похитала головою.
– Мені не допоможуть у поліції.
– Я можу дати вам імена слідчих розшукової частини…
– Не треба, – гірко кинула вона.
Краєм ока він знову побачив ворону, що уважно спостерігала за ними з дерева.
Дівчина підвелася.
– Лист, – мовила вона і витягла із сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стіл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.
– Дякую, – спокійно мовив господар.
– Розумієте, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кілька хвилин після того, як Віра зійшла зі сцени, однак там її не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дівчина знову стрималась.
Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити приміщення театру, розпитати можливих свідків, поговорити з балеринами. Усі вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрічатися Віра Томашевич. У місті багато іноземців, біженців, тих, що втекли від війни й приїхали розважитись у гостинний осінній Київ. Місто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навіть уночі: тоді вони возять поранених та вантажі для армії.
Тепер на столі два листи – незакінчені партії. На подвір’ї – кошики з яблуками, над якими кружляє армія ос. У повітрі – павутиння й теплі сонячні промені. У таку київську осінь хочеться слухати романси зі старого грамофона на веранді й нарізати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцію листівок – він зовсім її занехаяв у гарячий час збору врожаю.
Тарас Адамович узяв конверт зі столу і сказав:
– Почекайте.
Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркуші паперу й виніс на веранду. Гостя сиділа так само, як він лишив її: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.
– Тримайте, – простягнув їй аркуш.
– Що це? – запитала вона тихо.
– Прізвища слідчих. Не колишніх. Вони зараз працюють у розшуковій частині, це хороші слідчі.
Вона мовчки взяла папірець, підвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.
– Дякую, – сказала різко, ніби кинула образу. Розвернулась і завмерла на краєчку веранди.
– Це хороші слідчі, – впевнено мовив він.
– Але не найкращі, – відповіла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у відповідь каркнула ворона, а потім рипнула хвіртка. Сестра зниклої балерини розтанула за парканом у теплому повітрі післяполудневої пори.
Тарас Адамович опустився в крісло, акуратно розітнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – відкривати наступний лист, доки не прочитано попередній, але він чекав на пояснення від давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свій необережний вчинок.
Читать дальше