Никлас Натт-о-Даг - 1793

Кардель непевно застиг, не знаючи, що робити далі. Незнайомець подолав напад кашлю і повернувся до Мікеля. За спиною чоловіка світилося вікно, і Кардель бачив лише силует, тоді як його освітило повністю.

Незнайомець заговорив, спершу тихо, майже пошепки, але з кожним словом все гучніше.

— То це ви знайшли мерця. Кардель.

Кардель безмовно кивнув, вирішивши спершу подивитися, куди далі поведе ця неочікувана розмова.

— Поліцейський не зміг мені сказати вашого повного імені. Точно ж не Кардель.

Мікель поволі стягнув промоклого капелюха з голови й уклонився.

— Хай би краще було так. Жан-Мішель Кардель, якщо ваша ласка. Побачивши свого первістка, мій тато, мабуть, не тямився від амбіцій і надій. Як бачите, нічого з того вже не залишилося. Усі звуть мене Мікель.

— Скромність — теж чеснота. Якщо ваш батько цього не розгледів, це його хиба.

Незнайомець ступив кілька кроків і став так, щоб освітило і його обличчя.

— Мене звати Сесіл Вінґе.

Кардель швидко зміряв його поглядом і зазначив, що він молодший, ніж здавалося з голосу. Одяг охайний, хоч і старомодний. Чорний камзол, звужений на талії, з високим коміром. Жилет з майстерно вишитим візерунком. Чорні оксамитові штани з пряжками на колінах. Біла краватка. Довге смолисто-чорне волосся зібране ззаду червоною стрічкою. Обличчя страшенно бліде, ніби аж світиться.

Вінґе високий і худий, неприродно худий. Кардель абсолютно не такий. Він з тих чоловіків, яких можна зустріти скрізь на вулицях Стокгольма, які зарано розпрощалися з молодістю, пережили голод і клопіт, втратили здоров’я. Мікель удвічі ширший у плечах за Вінґе, по-військовому грубий, масивний торс випирає з-під одягу, ноги схожі на колони. Вуха витерпіли стільки ударів, що хрящі вже ніби закам’яніли.

Кардель зніяковіло закашлявся під уважним Сесіловим поглядом. Чомусь склалося враження, ніби той огледів його з голови до п’ят — а між тим Вінґе навіть не поворухнув головою. Кардель інстинктивно повернувся ліворуч, щоб приховати свою ваду.

Здавалося, Вінґе ця незручна мовчанка анітрохи не бентежить. А от Кардель почувався неприємно і конче мав щось сказати.

— Я там на пагорбі зустрів поліцейського. Ви теж працюєте в Індебету, в поліцейському управлінні?

— І так, і ні. Можна сказати, що я позаштатний співробітник. Мене сюди послав поліцмейстер. А ти, Жане-Мішелю? Що тебе привело до трупарні Святої Марії Магдалини цієї ранньої пори? Я сказав би, що вчора ти достатньо зробив для покійного.

Кардель сплюнув уявну тютюнову жуйку під ноги, щоб виграти собі трохи часу, бо розумів, що ніякої притомної відповіді він не має.

— Гаманець загубив. Подумав, що він міг зачепитися за тіло, коли я тягнув його на сухе. Грошей не багато, але все одно варто було пройтися, що як…

Вінґе трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Я теж прийшов оглянути труп. За ці кілька годин його, певно, вже помили. Зараз іду поговорити з гробарем. Ходімо зі мною, Жане-Мішелю, побачимо, чи знайдеться твій гаман.

Постукали у двері гробаревого помешкання — однієї з хатинок під церковною стіною. Той відчинив. Старий, низенький, ноги криві, згорблений, на спині з одного боку горб. Говорить з німецьким акцентом.

— Пан Вінґе?

— Так.

— Мене звати Дітер Швальбе. Ви прийшли через покійника? Маєте ще трохи часу. Перед вранішньою службою священник його поховає.

— Покажи нам, куди йти.

— Зараз.

Швальбе сірником запалив дві лампи. Доглянута кицька на столі полизала лапу, почухала за вухом. Швальбе подав одну лампу Карделеві, зачинив за собою двері й пішов попереду гостей до низької будівлі на іншому боці цвинтаря.

Перш ніж відчинити двері, Швальбе підніс пальці до рота й коротко свиснув.

— Щурі. Краще я налякаю їх, ніж вони налякають мене.

Усі кутки кімнати заставлені різним мотлохом. Коси й лопати, старі й нові труни, шматки надгробків, що відкололися через мороз.

Труп, обмотаний плащем, лежить на низькій лаві. У приміщенні прохолодно, але добре чути запах смерті.

Гробар рукою показав на залізний гак, куди Кардель повісив лампу. Швальбе схилив голову, склав руки й зніяковіло переступав з ноги на ногу. Видно було, що він чимось занепокоєний. Вінґе запитально глянув на старого:

— Щось іще? Я маю багато роботи й мало часу.

Швальбе втупився у земляну долівку.

— Якщо довго копаєш могили, починаєш помічати те, чого не помічають інші. Мертві хоч і не можуть говорити, але мають інші способи висловитися. Цей, що тут лежить… Він розлючений. Я ще такого ніколи не відчував. Від такої люті може каміння на стінах кришитися.