Никлас Натт-о-Даг - 1793

Місяць тому Вінґе облишив усі методи лікування. Будь-яка спроба лікарів тільки погіршувала його стан. Усе, що він зараз міг, — бути якомога дисциплінованішим, не звертати уваги на постійне печіння в бронхах і працювати, працювати, працювати. Коли на чомусь зосередитися, голова звільняється від інших думок і тілу стає легше.

Ночами при світлі свічки сидів у своїй кімнаті в будинку Роселіуса й розбирав свій годинник. Розкладав деталі механізму на аркуші перед собою. Потім знову збирав. Одне за одним встановлює коліщатка, припасовує одне до одного, закручує крихітні гвинтики. З купки абсолютно розрізнених деталей збирається годинник — і знову працює!

Розум — компас, який усе життя показував Сесілу Вінґе правильний напрямок. Розважливо він ставився і до смерті. Пояснював собі, що всі люди помруть. Усі люди вже помирають. Це ніби допомагало. Але коли вночі його знову охоплювала лихоманка, тіло обливалося потом, а думки починали жити своїм життям, переймала Вінґе його власна конкретна смерть, а не концепція вмирання загалом. Мучила його перспектива смерті від туберкульозу. Чи пошириться хвороба на суглоби й кості, як це часом буває? Помре він уві сні чи це станеться вдень, з болем і спазмами? Чи сильно болітиме? Коли вже ніщо не допомагало, він казав собі, що більша його частина все одно померла ще тоді, коли він востаннє бачив дружину. Але це була слабка втіха — та частина Вінґе, яка ще жила, якраз і терпіла найбільшу муку.

Спадає вечір, і Вінґе вдягає вихідний костюм. Дзеркало в кімнаті таке вузьке, що доводиться відійти на кілька кроків, аби побачити хоч половину своєї фігури.

Одяг, що Сесіл надягнув, — єдине вбрання, яке він має. Сорочку й панчохи служниця регулярно пере за домовленим розпорядком, а все інше сам чистить щіткою. Тканина потерта, камзол і жилет вже давно не відповідають останній моді, але носити ще можна. У цьому одязі він ходив на засідання міського суду. Не намагався одягом нікого вразити, навпаки — костюм мав підкреслювати коректність і неупередженість, байдужість до всього, що не стосується справи.

Пов’язує краватку, надягає камзол, з кутка бере ціпок. Раніше ціпок був просто гарним аксесуаром. Зараз дедалі частіше доводиться спиратися на нього, коли починає задихатися.

Обережно, тихо-тихо йде сходами донизу, намагаючись не натрапити на когось із обслуги.

Спустився до Солоного озера, прикриваючи рота хустинкою для захисту від вологи в повітрі. Унизу біля верфі досить скоро знайшов човняра, який погодився за кілька монет відвезти Вінґе до Міста між мостами [4] У XVIII ст. містом вважалася територія острова Стадсгольмен, де розташовувалися всі головні будівлі Стокгольма включно з палацом короля. Зараз цей район називається Старим містом. . Звіддалік чути шум течії у Стреммені, але тут, у затоці, спокійно й тихо, чути лише плюскіт води під веслами й рипіння кочетів.

Пропливли під дерев’яним Корабельним мостом. Раз по раз позираючи через плече, човняр знаходить шлях крізь лабіринт суден у Корабельній бухті. Тут і там доводиться оминати товсті якірні ланцюги. Сильно пахне смолою, але прориваються і слабші запахи — ром, кориця, кава, тютюн.

Через пів години човен пристав до берега, і Вінґе, спершись на човняреву руку, зійшов на суходіл біля сходів Рентместаретраппан. Звідси до вулиці Баґґенсґатан — рукою сягнути.

Ця вулиця ніколи не спить. Тут на кожному кроці борделі, а між ними, до них і від них снують п’яні чи напівп’яні чоловіки. На все горло виспівують сороміцькі пісні на честь Венери, голосно вихваляються своїми любовними пригодами — або ж фантазіями, що буває значно частіше. Одружені чоловіки здебільшого затуляють обличчя хустинками, зовсім як Вінґе.

Ось потрібні двері. Сесіл заходить. Обличчя жінки, яка дістала цей бордель у спадок від покійного капітана Альстрема, непроникне й старе, як світ. Ніколи не покаже, що когось знає. Лише розмірено киває гостеві.

— Вільна?

Господиня мотає головою. Вінґе ставить у куток ціпок і сідає на стілець.

— Почекаю. Замініть постіль і приберіть у кімнаті.

Жінка глянула на нього поглядом, значення якого Вінґе не міг розтлумачити, і наче забула про нього. Чоловіки заходили й виходили, Сесіл не звертав на них уваги. Минуло близько години, перш ніж господиня підійшла до нього й махнула рукою в бік сходів. Нагорі Вінґе стукає в потрібні двері й заходить.

Вона чекає на краю ліжка, спокусливо схрестивши ноги. Тут її називають Фінською Квіткою. Знайти її було нелегко. Вінґе шукав жінку свого віку, а на цій роботі тридцять років — це вже дуже багато, дівчата в таких місцях старіють удвічі швидше.