Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Ковдрей повернувся на своє місце, з урочистим і з дещо похмурим виразом обличчя розправив чорну шовкову мантію і білі шовковисті бакенбарди та сів. Сер Вілсон відповів ще на декілька загальних питань, на які могли б відповісти й инші свідки і вже було збирався залишити місце свідка, та раптом підвівся королівський радник і зупинив його.

— Я затримаю вас лише на хвилинку, — промовив містер Батлер, який виглядав як селюк зі своїми рудими бровами і якимось заспаним обличчям. — Чи ви могли б пояснити достойному судді, як ви зрозуміли, що це був чоловік?

На обличчі Сеймора промайнула слабка, витончена посмішка.

— Справу прояснила така вульгарна деталь, як штани, — відповів він. — Коли я побачив просвіт між довгими ногами, я врешті був впевнений, що це чоловік.

Сонні очі містера Баталера раптово відкрились, це нагадувало беззвучний вибух:

— Врешті був впевнений! — виразно повторив він. — Тобто, спочатку ви були схильні вважати, що це — жінка?

Уперше за весь час Сеймор виглядав неспокійно.

— Це лише деталь, — сказав він, — та якщо високий суд забажає, щоб я розповів про свої враження, то я, звичайно ж, зроблю це. У цій постаті було щось не те, щоб жіноче, але й не зовсім чоловіче: вигини тіла були якісь инші. І ще у нього було довге волосся.

— Дякую, — промовив містер Батлер і повільно сів, так, ніби він щойно почув саме те, що хотів.

Капітан Катлер у якості свідка викликав набагато менше довіри порівняно з сером Вілсоном, та його розповідь про те, що відбувалося перед вбивством, повністю збігалася зі свідченнями попереднього очевидця. Він розповів про те, як Бруно повернувся у свою кімнату, як його послали купити конвалії, як він повертався у провулок і побачив, що там хтось є і запідозрив, що це — Сеймор, і, врешті, про сутичку з Бруно. Та капітан Катлер не зміг допомогти в описі постаті, яку бачили у провулку і він, і Сеймор. Коли його запитали про обриси таємничої постаті у провулку, він відповів, що він не знається на мистецтві, і в його відповіді відчувалася неприхована насмішка над Сеймором. Коли ж його запитали, чи це був чоловік, чи жінка, він відповів, що постать найбільше була подібна на звіра, і в цій відповіді була неприхована злість на обвинуваченого. Поза тим, було помітно, що його скорбота зовсім не вдавана, а гнів — цілком щирий, і тому Ковдрей не затримував його і не змушував підтверджувати факти, які й так були очевидними.

Представник захисту також не став затягувати перехресний допит; хоча видавалося, що він зовсім не поспішає.

— Ви якось дивно висловилися, коли сказали, що постать у провулку була подібна не на чоловіка і не на жінку, а на звіра, — сказав він, сонно дивлячись на капітана Катлера. — Що ви хотіли цим сказати?

Катлер виглядав дуже схвильованим.

— Може, мені не слід було так казати, — промовив він, — але у цієї тварюки були настільки великі, сутулі плечі, що він чимось був схожий на шимпанзе, ось. А на голові у нього була наїжачена щетина, яку свині…

Містер Батлер перебив його на півслові.

— Ну, не треба тут про свиней розповідати, краще скажіть, це було подібне на жіноче волосся?

— Жіноче?! — вигукнув військовий. — Та ви що! Зовсім не було схоже!

— А попередній свідок сказав, що було схоже, — швидко додав адвокат. — А чи ви помітили в обрисах постаті якісь жіночі риси, на що нам уже промовисто натякали? Не було ніяких жіночих обрисів? Ні? Отож, якщо я добре зрозумів, це була приземкувата і міцно збудована постать?

— Він міг йти, зігнувшись, — хриплуватим голосом і якось тихо відповів Катлер.

— Або й ні, — сказав містер Батлер, і сів так само несподівано, як і попередньо.

Третім свідком, якого викликав сер Волтер Ковдрей, був низенький католицький священик. Порівняно з иншими він був настільки низьким, що його голову ледь було видно над перегородкою, і видавалося, що на перехресному допиті присутня дитина. Та, невідомо чому, сер Волтер чомусь вирішив, що отець Бравн має намір захищати обвинуваченого (можливо, це пояснювалося віросповіданням його родини), який був аморальним типом, до того ж чужоземцем, а окрім цього, в його жилах текла частково негритянська кров. Тому юрист щоразу перебивав священика, як тільки той, як йому видавалося, пихатий підданий папи, намагався щось відповісти, і наказував відповідати лише «так» або «ні», і розповідати про факти без жодного єзуїтства. Коли отець Бравн, покладаючись на свою простодушність та наївність, почав пояснювати, ким міг бути той чоловік у провулку, обвинувач оголосив, що не має жодного наміру вислуховувати пустослівні теорії священика.