Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Науковець похмуро насупив брови. В його очах зблиснув гнів, а можливо, — просто сміх.

— І все-таки я не розумію. Поясніть, будьте ласкаві.

— Розумієте, вони хочуть одружитися, — продовжував чоловічок у дивному капелюсі. — Меггі Макнеб і Тодхантер хочуть одружитися. Що може бути важливіше на світі?

Наукові тріюмфи багато чого відняли у Гуда: дехто стверджував, що здоров’я, а дехто навіть казав, що й віру. Однак науковець ще вмів дивуватися безглуздю. Коли він почув останній аргумент, то у нього всередині щось ніби надломилося, і він важко опустився у крісло, глузливо посміхаючись, немов лікар на прийомі.

— Містере Бравн, — серйозно промовив він, — минуло майже чотирнадцять з половиною літ з того часу, відколи зі мною радилися у приватній справі. Тоді йшлося про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорд-мера. Зараз, наскільки я зрозумів, йдеться про те, чи може ваша знайома Меггі одружитися з якимось Тодхантером. Ну що ж, містере Бравн, я люблю ризик. Я погоджуюся допомогти вам. Родина Макнебів отримає відповідь, настільки ж цінну, як і та, яку отримали французький президент і англійський король. Хоча, ні, ця відповідь буде кращою на цілі чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, розповідайте вашу історію.

Гість-коротун подякував господареві щиро, але якось надто просто (так дякують незнайомцеві в курилці, який віддає позичені сірники, а не кураторові Лондонського Ботанічного саду, який пообіцяв посприяти у важливій справі), і відразу, без жодної павзи, почав розповідати.

— Я вже казав, що моє прізвище — Бравн. Я служу в католицькій церковці, ви її, певно, бачили, — там, за похмурими вулицями, у північній частині. На останній і найпохмурішій вулиці, котра тягнеться вздовж моря, ніби гребля, живе одна моя парафіянка, місіс Макнеб, жінка достойна і досить норовиста. Вона винаймає кімнати, і в неї є донька, і ця донька, і вона, і квартиранти… одним словом, всі по-своєму праві. Зараз там живе лише один квартирант, його звати Тодхантер. І з ним ще більше клопотів, ніж з усіма иншими. Він хоче одружитися на цій доньці.

— А донька? — запитав Гуд, щиро потішаючись. — Що ж вона хоче?

— Як це — що хоче? — вигукнув священик і випростувався у кріслі. — Вийти за нього заміж, звичайно! Ось у цьому і вся заковика.

— Так, загадка просто жахлива, — сказав доктор Гуд.

— Джеймс Тодхантер, — продовжував священик, — наскільки мені відомо, хороша людина. Однак, з иншого боку, про нього майже нічого не відомо. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і люб’язний, як туристичний гід. Грошенята у нього є, та ніхто не знає, чим він займається. Місіс Макнеб, а вона трохи песимістична жінка, переконана, що він займається чимось жахливим, а швидше за все — робить бомби. Напевно, ті бомби дуже безшумні, бо він, бідолаха, цілими днями сидить узаперті. Він каже, що це тимчасово, що так потрібно, і щодо весілля він усе пояснить. Ось і все, та місіс Макнеб вперто повторює, що знає ще багато чого. Хіба мені вам пояснювати, як швидко легенди обростають чутками! Подейкують, що з-за дверей чути два голоси, а коли двері відчинені, то квартирант завжди один. Подейкують, що з імли, ледь не з моря, вийшов чоловік у циліндрі і, тихо перейшовши через пляж та садок, розмовляв з Тодхантером біля вікна. Здається, та розмова закінчилася сваркою — господар зачинив вікно, а гість просто розчинився в імлі. Сім’я в це вірить, та у місіс Макнеб є своя версія. Вона свято переконана в тому, що той «другий» (ким би він не був), виходить уночі зі скрині, яка вдень завжди замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, достойні «Тисячі й одної ночі». А низький квартирант у чорному піджаку точний, як годинник. Він своєчасно платить за Кімнату, не п’є спиртного, терплячий і лагідний з дітьми і може безконечно забавляти їх, та головне те, що він полонив старшу доньку, і вона готова обвінчатися з ним хоч сьогодні.

Люди, які віддані якійсь важливій теорії, люблять застосовувати її й до дріб’язкових справ. Знаменитий вчений зглянувся над священиком, і зробив це не без гордости. Він вмостився якомога зручніше у своєму кріслі, й почав говорити неуважним тоном викладача:

— У кожному, навіть нікчемному, випадку необхідно враховувати закони природи. Та чи та квітка може не зів’янути зимою, однак більшість квітів в’яне і висихає. Та чи та піщинка може встояти перед прибоєм, однак прибій таки є. Для вченого історія — це низка подій, руйнувань та міграцій, які змінюють одне одного. Люди приходять, потім вони зникають, так, як зникають мухи восени і відлітають птахи. Основа історії — це раса. Вона породжує і віровизнання, і суперечки, і закони. І найкращий приклад — дика, зникаюча раса, яку ми називаємо кельтською. До неї й належать ваші Макнеби. Кельти низькорослі, смуглі, ліниві й замріяні. Вони легко приймають будь-які забобони, ось хоча б ті, які (ви мені вибачте, звичайно) пропонує ваша Церква. Тому не варто дивуватися, що є люди, які заколисані шумом моря і звуками органів (ще раз вибачте!), і вони з допомогою фантастики схильні пояснювати найпростіші явища. Коло ваших турбот обмежене, і ви бачите лише конкретну господиню, котра перелякана вигадками про два голоси і вихідця з моря. А от людина науки бачить цілий клан таких господинь, і вони однакові, ніби птахи з одної зграї. Науковець бачить, як тисячі бабусь в тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в горнятко з чаєм для сусідки. Науковець бачить…