Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.

— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...

Самковський замовк і розгублено закліпав очима.

— Гаразд, я спробую пояснити, а заодно й сам приведу свої здогади до порядку, — сказав комісар. — Але попереджаю: все це видасться вам надзвичайно дивним. Більше того, неможливим...

Отож почнімо з того, звідки взявся цей добродій-скандинав Аксель Гальден. За словами служниці дому Сабінського, він консультував покійного професора в деяких наукових питаннях. Отже, Гальден мусить бути неабияким знавцем. У такому разі, прибути сюди він мав би за офіційним запрошенням університету, як свого часу Зільман... Але на кафедрі, де працював Сабінський, про такого експерта не чули.

Припустімо, що наш професор запросив його приватно. Але якого дідька, поясніть мені, Самковський, їм зустрічатися серед ночі? І навіть якщо нічна зустріч була запланована, то невже професор та його дружина зустрічали б такого поважного гостя в нічних халатах? Пригадуєте, саме цю деталь підкреслила Марія?

— Пригадую, — кивнув ад’юнкт. — Але мені важко підшукати хоча б якесь пояснення.

— Керуйтеся логікою, — сказав комісар. — Якщо Гальден не зайшов до будинку ззовні, отже, проник туди зсередини.

— Зсередини? Але яким чином? — до краю спантеличився Самковський.

— У кабінеті професора я бачив чималу скриню, в якій з Данціга йому начебто переслали кам’яні плити. Сабінського цікавили висічені на них рунічні написи, — вів далі Вістович. — Але ці плити зникли. Куди, по-вашому, могли подітися дві важезні каменюки, Самковський?

— Хочете сказати... Їх у скрині не було?

— Браво, ад’юнкте. Продовжуйте.

— Замість плит із рунами у скрині був...

— ...наш загадковий Аксель Гальден. Сміливіше, чорт забирай! — вигукнув комісар. — Руни Сабінський би тримав у кабінеті на видному місці, проте там їх не було.

— Але ж, шефе, — недовірливо сказав Самковський. — Людині заледве чи під силу примандрувати сюди з Німеччини у поштовій скрині...

— А в мене є сумніви, що пан Гальден — людина...

Цього разу сказане вивело ад’юнкта з рівноваги. Не стримавшись, він зареготав, очікуючи, що те саме зробить і Вістович, проте комісар залишився серйозним. Зрозумівши, що той не мав наміру жартувати, Самковський стих і відвів погляд убік.

— Пробачте, — пробурмотів ад’юнкт. — Нечасто доводиться таке чути. Ви мали на увазі, що він надзвичайно витривалий, а я подумав...

— Ні, я мав на увазі, що Гальден не належить до людського роду, — повторив Вістович. — Річ у тому, що, на відміну від вас, Самковський, я з ним зустрічався і навіть мав приємність вистрілити в цього типа. Куля завдала йому не більше шкоди, ніж би спричинив копняк під сраку...

— Тоді хто він? — хриплуватим голосом перепитав ад’юнкт.

— Якщо вірити книгам покійного професора, то це драугр. Скандинавський упир. Зовні він виглядає, як людина, і навіть має людські звички. Наприклад, курить міцні пруські цигарки. Проте ця істота мертва всередині і здатна вбивати інших, випиваючи з них життєві соки.

— Або послужити чиємусь злочинному задуму, — сказав Самковський, усвідомлюючи, що починає вірити шефові. — Адже, швидше за все, пані Буковська натхненниця і виконавиця злочинів.

— Думаю, Еля тут ні до чого, — несподівано сказав комісар. — Як на мене, вона сама стала жертвою цього чудовиська... У вбивстві професора і навіть Софії Вільчевської цю жінку ще можна звинуватити, але до інших смертей у Львові вона точно не причетна.

— Але ж, шефе, у пані Буковської були вагомі причини, щоб відважитись на вбивство подруги, — не здавався Самковський.

Без сумніву, йому шкода було прощатися з версією, задля якої він неабияк попрацював.

— Причини були, проте Софію вбив Аксель Гальден, а не вона, — заперечив комісар. — Хоч відвідували її обоє. Опис останнього клієнта Вільчевської збігається з його зовнішністю, на підвіконні залишився попіл від пруських цигарок (згадайте, що він прибув сюди з Данціга), а найголовніше — на внутрішній частині губи дівчини залишилися сліди від укусу... Саме так убивають драугри. Крізь рани від їхніх зубів у тіло жертви проникає отрута. Діаміни, які знайшов Фельнер.

— Словом, у всіх п’яти випадках, які наразі нам відомі, винен Гальден? — запитав ад’юнкт.

— Гадаю, так, — мовив комісар. — Хоча... якщо йти далі за цією теорією, то люди, які вмирають від укусів упиря, після смерті самі перетворюються на драугрів. Тобто необов’язково Гальден убив усіх. Декого могли вбити вже його послідовники. Як на мене, точно на його совісті лише смерть професора і Софії.