Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Я не траскаю вар’ята! — несподівано вибухнув Тадей Курка. — Усе, що я розповів, — чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.

— Ану ще раз про це, — озвався Самковський.

— Щойно жінка почала щось вимагати...

— Вимагати? — перепитав комісар.

— Так, здається..: здається...— Курка зморщив чоло: — Вона просила заплатити...

— А ось і те, про що я говорив! — засміявся Вістович. — Нова деталь... Але продовжуйте, пане Курко.

— Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди...

Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.

— Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря...

Поліцейські вкотре стримались від реготу.

— Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь... Хоча куди вже там далі, — мовив комісар. — Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе. Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.

Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.

— Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, — промимрив студент.

— Я такого не сказав, пане Курко, — заперечив Вістович. — Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.

Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.

— До речі, де зараз той дивний чоловік? — запитав Самковський.

— Мені невідомо,— підводячись, сказав студент. — Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати в учня. Батьки хлопця погодились, щоб він займався математикою частіше.

— Чому? — недбало перепитав ад’юнкт.

— Здається, в нього більше немає уроків музики, — одягаючись, відповів Курка.

— Більше немає уроків музики, — задумливо повторив комісар.

Він запалив чергову цигарку і трохи поспостерігав, як горять краї тонюсінького паперу і тютюн.

— А який інструмент вивчав ваш учень, вам відомо?

— Клавір, — відповів Курка, з тривогою поглядаючи у темне вікно. Схоже, йому зовсім не хотілося йти посеред ночі самому. — Відверто кажучи, я втішений, що його вчителька музики захворіла. Більше уроків математики — більше заробітку. І дах над головою... Послухайте, панове, а вам в який бік зараз? Ви ж також виходите?

— Виходимо, — підтвердив комісар, — і з радістю вас проведемо.

— Чудово! — вперше за вечір зрадів студент.

— Але ось що, пане Курко, чи не могли б ви дізнатися дещо про цю вчительку музики? — запитав Вістович.

— А навіщо вам? — не второпав той.

— Скажімо, я також зацікавлений у грі на клавірі...

— Ви?

— Може, не зовсім я. Але міг би порекомендувати її тим, хто справді зацікавлений.

— А що саме потрібно дізнатись?

— Тільки ім’я та адресу, — з повною байдужістю в голосі сказав комісар.— Приміром, добудьте її візитівку.

— Гаразд, я спробую.

— Але прошу: не викажіть мене. Я не хотів би, щоб про мене знали. Просто зведу учнів з навчителькою, та й усього.

— Як скажете, пане комісаре. То ми йдемо?

— Звісно, ходімо.

Вранці наступного дня Вістович одразу подався на Клепарів. Тут, на самій околиці, поруч невеликого старого будинку його вже чекав Самковський і поліцейський фельдфебель. Вони розмовляли між собою, час від часу несамовито позіхаючи, мовби передражнювали один одного. Була ще досить рання година, зимові сутінки ледве розсіювались, і їм, безперечно, хотілося спати. На комісара чоловіки поглянули з легкою ненавистю. Звісно, якби не Вістович, то вони б спали сьогодні довше.

Той підійшов і якомога привітніше поздоровкався, однак ставлення до себе цим не змінив.

— Так і не з’явився, — відрапортував ад’юнкт.

— Не забувайте, що це медіум, Самковський, — спробував пожартувати комісар. — Він би себе не поважав, якби з’явився просто так.

Практикант криво усміхнувся.

— Хоча більш імовірно, що просто зауважив тут наших поліцейських...

Вістович роззирнувся довкола. Вранішній Клепарів спав і не поспішав прокидатися.

— Що ж, до справи, пане Самковський, — тихо промовив комісар.

Таке шанобливе звернення практикант міг почути тільки в одному випадку: коли проявляв своє найкраще вміння. Ад’юнкт розправив плечі і, діставши з кишені в’язку відмичок, діловито підійшов до замкнених дверей. Хвилини дві приглядався до замкової шпарини, а потім швидко почав перебирати відмички, доки не знайшов потрібну. Невдовзі двері було відімкнено, і поліцейські зайшли досередини.