Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.

— Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці...

— Опишіть нам цього чоловіка, — попросив комісар.

— Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі...

— Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, — уточнив Вістович.

Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:

— Тоді, коли він... розуміє пан... коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.

Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:

— Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе...

Вістович також був дещо розчарований.

— Це все? — перепитав він.

— Називав мене Гретхен...

— Гретхен?

— Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

— Пам’ятаєте автора?

— Ні.

— А назву?

— Також забула.

— Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

— Goethe, «Wanderers Nachtlied», — упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок — це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.

Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:

— Я до полковника...

— Він на вас чекає, — несподівано приязно відповів той, — на другому поверсі.

Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.

Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.

— Вітаю, пане Вістовичу, — першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, — даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.

Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.

— Хочете води? — турботливо запитав полковник.— Може, чогось міцного?

— Ні, дякую.

Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.

— Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.

— Для того, аби повідомити вам одну новину, — відповів комісар, нарешті віддихавшись.

— Слухаю.

— Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, — твердо сказав Вістович.

Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.

— Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?

— Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу... Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес... В ненайгіршому, щоправда, борделі...

— До чого це? — перебив його Редль.

— А до того, що виконати вашу вказівку мені не вдасться. Бездоганна репутація покійного померла разом з ним... Після розслідування все це стане відомо. Я тут нічого не вдію.

— Зробіть усе, що можете, — спокійно відповів полковник.

— Краще знайдіть когось іншого, — повторив комісар. — І можете не нагадувати мені про справу Гаусмана. Я волію ходити до суду...

— Я нагадаю вам про Evidenzbureau, — холодно озвався Редль, — мені під силу не тільки домогтися покровительства цієї установи, але й накликати на вас її гнів... Хочете бути ворогом імперії? Не думаю, комісаре.