Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Ні, я кепсько стріляю, — відповів той.

— Що ж, принаймі, ви неодмінно купите наступний номер «Вістів з-над Дунаю». Чи не так?

Лайош кивнув.

— Ну от, — вдоволено посміхнувся бородань, — хоч, по щирості, покупців у зброярських крамницях тепер і так не бракує. Кажуть, росіяни вже вдерлись до Галіції.

— Про це також пишуть «Вісті з-над Дунаю», — іронічно зауважив Лайош.

Бородань хмикнув і, втягнувши дим своїми дужими легенями, видихнув його кудись убік набережної та неоготичного парламенту. На цьому розмова їхня урвалася, і чоловіки знову зосередились на курінні.

Лайош виглядав на років тридцять-тридцять п'ять, був не такий кремезний, як його співрозмовник, втім також здавася фізично міцним. Якщо бородань, найпевніше, був у минулому військовим, то в ньому вгадувався теперішній лікар або науковець.

Чоловіки трохи пожвавішали, щойно до них попрямував усміхнений кельнер, несучи на таці дві тарілки з гуляшем, який тут готували найкраще в місті. Після вечері вони знову закурили, втім цього разу перебували в значно кращому гуморі. Кельнер, прибравши тарілки, без жодних запитань за кілька хвилин виніс пляшку доброго коньяку і шахову дошку з розставленими фігурами. Щовечора ці двоє збиралися тут для улюбленої справи.

Відкоркувавши пляшку, шахісти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потім узялися до гри. Лайош традиційно вибрав чорні і, вдавшись до сициліанського захисту, невдовзі отримав перевагу в центрі. Проте вже після десятого ходу опонент відновив рівновагу, а згодом і перехопив ініціативу. Партія ставала дедалі напруженішою, тому гравці лиш краєм ока помітили, як за сусіднім столиком вмостився худорлявий чоловік середніх літ у сіруватому костюмі. До нового клієнта поспішив кельнер, і той тріскучим голосом замовив гуляш. Шахісти мимоволі подивились на нього, мовчки схваливши вибір, і одразу ж повернулись до гри.

Страву принесли за півгодини, але виявилось, що за цей час новий клієнт кудись відійшов, лишивши на своєму стільці капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрім гуляшу, як виявилось, той замовив ще свіжу випічку. Кельнер, потупцювавши на місці, врешті поставив усе на столик і повернувся назад.

Клієнт повернувся за хвилину. Чоловік неквапно йшов до свого місця, милуючись краєвидом і час від часу підносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на півдорозі, а його обличчя перекосило від жаху. На гуляш і випічку, які призначались йому на вечерю, невідомо звідки накинулись голуби. Їх була ціла зграя, жадібних та нахабних, і за якусь мить від їжі не залишилось навіть крихти. Офіціант, що першим кинувся до них, плескаючи в долоні, мов цирковий ведмідь, зрештою тільки безпомічно розвів руками. Птахи з'їли все, на додачу спаскудивши відбитками лап скатертину.

Обидва шахісти, замість поспівчувати, тільки марно намагалися стримати сміх. Той душив їх дедалі нестерпніше, аж доки не перейшов у безсоромний регіт. Розгублені кельнер і клієнт виглядали настільки кумедно, що стриматись було годі.

Нарешті офіціант поспіхом змінив скатертину і запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловік, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку і всівся за іншим столиком. Звідти він докірливо дивився на Лайоша і бороданя, які без успіху намагалися повернутись до гри. Врешті, здавалось, не витримав і підійшов до них.

— Що ж, панове, радію, що мимоволі зумів потішити вас, — сказав він з сильним слов'янським акцентом.

— Даруйте, — знітився Лайош, — ми сміялися радше з обставин...

— Нічого, — примирливо відповів той, — мені самому ця ситуація тепер видається кумедною.

— Мене звати Габор Чемері, — першим представився бородань.

— Іван Дмітров, — відповів той.

На обличчі Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрі Будапешта він зустрів не росіянина, а щонайменше індіанця з племені майя.

— Я Лайош Вешелені, — другий шахіст обірвав незручну паузу.

У відповідь Дмітров потис йому руку.

— Не бажаєте коньяку? — Габор спробував дещо виправити своє становище.

— Залюбки, — погодився той.

Лайош зробив знак офіціантові, і той миттю приніс третю склянку. Випивши, чоловіки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмітров запитав:

— Чи знаєте ви, панове, що наш посол у Будапешті, Ніколаєв, так само, як і ви, палкий шанувальник гри в шахи?

Чоловіки заперечливо хитнули головами.

— Звідки ж нам знати? — додав Габор. — Ми не мали приємності спілкуватись з паном Ніколаєвим.