Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

Комісар дістав з кишені блокнот і олівець. Знайшовши чисту сторінку серед своїх записів, він зробив ретельну замальовку і повернувся в будинок.

— Що скажете? — запитав його Самковський, ніби вони знову працювали разом.

Як і в старі часи, в цьому погляді світилася надія і дещиця заздрощів. Колишній шеф, безперечно, вже знав чимало.

— Це вбивство — справжній черяк на дупі для львівської поліції, правда ж? — мовив Вістович.

Самковський кивнув. В нього справді й без мертвого Ляшевського вистачало клопотів.

— Скажу вам, що тут більше відомого, аніж невідомого, — посміхнувся раптом комісар, — такий собі ключ до моєї загадки, який нарешті трапився. Треба тільки обережно й терпляче відмикати...

Вістовичу таки довелося зайти в Дирекцію поліції. Точніше, він сам запропонував Самковському податися на Академічну, з надією, що в колишньому кабінеті збереглися його власні документи. Проте, як з'ясувалось, надія була марною. Російські жандарми, котрі господарювали тут всього рік, шукали в архіві поліції справи москвофілів. Втім вирізнити потрібні папери, які були написані переважно німецькою, серед решти кримінальних справ, їм виявилось не під силу. Зрештою, росіяни вирішили просто розрубати цей гордіїв вузол і знищили ледь не увесь архів лемберзької поліції. Як не смішно, але чимало справ москвофілів таки залишились, а от робочі нотатки всіх львівських комісарів пропали в полум'ї.

— От паскудство, — вилаявся Вістович.

Самковський гірко посміхнувся.

— Зникло все, — сказав він, — каталоги з відбитками пальців, світлини, описи, вироки... Маємо тільки документи від 1916 року. Знаючи це, на Баторія ледь не кожен злочинець, який потрапив туди до війни, волає, що не винен, і вимагає перегляду своєї справи. Звісна річ, переглядати нічого.

— Свого часу я зібрав рисунки всіх слідів, які могла залишити людська нога на теренах імперії, — промовив Вістович, оглядаючи кабінет, в якому за цей час багато змінилось. Від розміщення меблів до шпалер на стінах.

— Таким чином, побачивши слід, мені неважко було відповісти, де купили взуття: в Галіції, Богемії чи десь, у Верхній Австрії, — додав він, — цього шкода найбільше.

Комісар закурив і неквапно підійшов до вікна. Краєвид звідти був до болю знайомий. Академічна тягнулася далі до широкої площі, на якій височів пам'ятник Фредрові, а звідти розходилася п'ятьма вулицями. За пам'ятником виднівся костел святого Миколая з порослими довкола нього могутніми липами. Тепер, посеред зими, вони стриміли чорно й непривітно, але під час літньої спеки попід ними завжди рясніли столики, де львів'яни відпочивали в затінку, попиваючи холодний лимонад з найближчих кнайп.

Посеред площі двірник у лискучих армійських чоботях згрібав дерев'яною лопатою якісь жалюгідні залишки снігу. Вістович подумав, що це, найпевніше, колишній солдат, який повернувся з війська і не знайшов іншої роботи. Втім звичка начищати чоботи в нього не зникла. Тим часом до кабінету зайшов черговий і про щось відрапортував Самковському. Комісар помітив, що цей також був в армійських чоботях, щоправда не в таких доглянутих.

— Де ви служили, добродію? — раптом запитав у нього Вістович.

— Я, мельдую покорнє... я... — запнувся той від несподіванки.

— Та відповідай, коли питають, — гримнув на нього Самковський.

— В десятому піхотному полку, пане... — тут він знову розгубився, не знаючи як звернутися до Вістовича.

— Але чоботи маєш трофейні? — перепитав той.

— Мельдую покорнє, зняв з московського офіціра, — з гордістю проказав той.

Вістович знову відійшов до вікна. Двірник на площі вже смалив цигарку, спершись на свою лопату. Через цю безсніжну зиму поспішати йому справді було нікуди.

Самковський відпустив чергового.

— Чим вас зацікавило його взуття? — запитав він, коли той вийшов за двері.

— Бачте, Самковський, я, звісна річ, не пам'ятаю всіх візерунків на підошвах імперських чобіт і черевиків, але знаю, що в нас робили взуття здебільшого на високих підборах, а слід у саду плаский... Ваш черговий, приміром, залишив би там точнісінько такий самий слід.

— Отже, вбивця мав нетутешнє взуття?

— Однозначно. Більш того, гадаю, він і сам нетутешній. І навіть родом не з імперії.

— З чого такий висновок? Адже ми маємо тільки слід.

— Не тільки. Ви уважно обстежили підвіконня, Самковський?

— Більш-менш.

— В тому то й річ, що «більш-менш». А слід було, як в давні часи, — ретельно, до болю в карку. Тоді б ви знайшли, приміром, те саме, що і я.