— Якого дідька? — запротестував той. — Мені набридло ваше товариство!
— Стуліть пельку.
— Я пожаліюсь президенту міста. Ви ще пошкодуєте!
— Я сказав, стуліть пельку. Вважайте, що вас заарештовано. Ходімо.
— Куди?
— Познайомлю вас зі своїм колегою, ад'юнктом концептовим Самковським. Дуже приємний молодий чоловік, скажу вам...
— Якщо такий самий, як ви, то краще не треба.
— Значно люб'язніший.
— Це вселяє надію.
— Йдемо он тим провулком, якщо ваша ласка... Нам на Академічну.
Чоловіки вийшли на площу Ринок, а звідтіля рушили до Дирекції поліції. Хміль потроху вивітрювався з голови Вістовича, і він починав усвідомлювати, що вчинив досить брутально з цим чоловіком, проте шляху назад уже не було.
Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.
— Я знаю, де може бути Упир, Самковський, — сказав він.
Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.
— Справді? — перепитав він. — І де ж?
— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...
— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.
— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.
— Ну що ж...
— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.
— Яка ж?
— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.
Самковський тільки криво усміхнувся.
— Nie ma sprawy, szefie [23] Нема проблем, шефе (пол.).
, — коротко відповів він.
Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.
О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.
— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.
— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...
— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».
— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.
— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.
За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.
— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.
Голос його відбився від стін численним відлунням.
— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.
Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.
— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?
Проте відповіді не було.
— Може, протягом зачинило? — припустив Самковський.
— Навряд...
Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.
— Це чиїсь хворі жарти, — тремтячим голосом проказав директор. — Ходімо назад...
— Ні, йдемо, куди йшли, — заперечив Вістович.
— Робіть, що хочете, — істерично мовив Зорц. — Я далі не піду...
— Підете. Я вас примушу, чорт забирай...
Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.
Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.
Львів, 3 березня 1904 року
В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу