Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

Самковський обурено відкинув рапорт.

— Треба знайти розумника, який це писав, — додав ад'юнкт, підводячись з місця.

— Стривайте, — зупинив його Вістович. — Повторіть, про що сказав незнайомець?

— Про золотий дощ і жіночі перси...

— Справді знайдіть того, хто це написав.

— Якраз збираюся.

— І подякуйте йому.

— Що? — оторопів підлеглий. — Подякувати за цю маячню?! Та хто так пише службовий рапорт!

— Може, так і не пишуть, але ця деталь, як на мене, вельми цікава.

Самковський знову сів за стіл і, знявши окуляри, витер спітніле обличчя.

— Пан пояснить, що має на увазі? — запитав він.

— Продавець в крамниці, а потім і наш філер дещо перекрутили слова незнайомця, — пояснив комісар. — Вийшло щось на кшталт дитячої гри «Передай далі», коли хтось один говорить фразу, а далі дітлахи пошепки переказують її один одному. Потім останній у цьому ланцюжкові вголос говорить те, що почув від сусіда. Звісно, виходить каламбур, і всі дружно регочуть. Те саме сталося й тут.

— Це зрозуміло, — кивнув ад'юнкт. — Але чим тут цікаві навіть первинні слова?

— Згадайте ситуацію. З рук покупця на підлогу впали дрібні монети. Очевидно, той, заради жарту, порівняв їх із золотим дощем.

— І що?

— А те, що таке явище згадується в античних міфах. Зевс перетворився на золотий дощ, щоб злягтися з Данаєю.

— То це про її перси йшлося далі? — реготнув Самковський.

— Йшлося не про перси, — заперечив комісар, — а про Персея, якого вона народила після цього... Ось тут і відбулося перекручення. Як на мене, той незнайомець зацитував Софокла чи якусь іншу давню п'єсу за цим мотивом. Погодьтеся, це демонструє його інтелект. Як часто в крамницях можна почути античні цитати?

— Нечасто, — погодився ад'юнкт.

— Отож-бо. Можливо, я помиляюся, але це, як на мене, непоганий доказ того, що незнайомцем був Упир... Крім того, пригадайте, що в нього пошкоджений палець на правій руці. Саме це й пояснює його незграбність. А тепер найголовніше, Самковський.

— Адреса крамниці? — перепитав той.

Вістович кивнув.

— Гадаю, він купив ті аркуші в найближчій до свого помешкання. Принаймні можемо й це припустити.

Самковський знову взяв до рук відкладений папірець.

— Крамниця знаходиться на вулиці 3 Травня, біля готелю «Імперіал», — сказав він.

— Отже, слід перевірити всі помешкання на найближчих вулицях, які були здані в оренду за останні три доби, — промовив Вістович. — Перевірити також список постояльців «Імперіала». Раптом нам пощастить.

Від передчуття нудної рутини Самковський зовсім скис. Але подітись було нікуди. Допивши каву, він розгорнув мапу міста і почав досліджувати околиці вулиці З Травня.

Після обіду поліцейські нарешті отримати дозвіл відвідати в'язня-смертника, професора Тофіля, і квапливо вирушили з Академічної на Баторія. Увесь час Вістовича не залишало якесь важке передчуття, і вже перед самими воротами в'язниці воно посилилось.

«Що за чортівня, — подумав комісар, витираючи спітніле чоло і дослухаючись до пришвидшених ударів серця. — Невже нерви так сильно зіпсувались за останній час?..»

Він глянув на Самковського. Той виглядав спокійним, проте навіть найменша частинка цього спокою не передалась Вістовичу. Він раптом пригадав, що такі самі відчуття пережив нещодавно у Бродах. І навіть біль у потилиці виявився той самий.

— До в'язня не можна, — зупинив їх молодий офіцер.

— Як це не можна? — здивовано запитав комісар. — Годину тому ми отримали дозвіл.

— Дещо сталося годину тому, — сказав офіцер, і поліціянти помітили, що він зблід як смерть.

— Що сталося?

Офіцер промовчав.

— Що сталося, я вас питаю? — гаркнув Вістович.

Чоловік сіпнувся так, мовби голос комісара справді вивів його із заціпеніння.

— В'язень помер.

— Що, курва?!

Вістович вже не стримувався.

— Хтось убив його.

— Убив? Отут, під вартою?

— Так.

— Негайно покажіть тіло й камеру, де це сталося.

— Не маю права. В мене наказ...

— Плювати мені на ваш наказ! Проведіть туди зараз же!..

І не чекаючи на наступну відповідь, комісар сам відштовхнув офіцера і рушив далі похмурим смердючим коридором.

— Поліція! — промовив він наступній варті, що загородила дорогу. — Де камера з покійником?

Вартові розступилися і вказали на наступні двері. За ними знову тягнувся коридор, в кінці якого й була камера Тофіля. Мертвий професор лежав просто на підлозі, широко розкинувши руки. В очах його виднівся іще не схололий жах.