Гюнтер Продель - Вбивці на борту

Залишається запитати: чому ж такі середньовічні злочини стали можливими у XX столітті?

Західнонімецький журнал «Штерн» зробив спробу відповісти. Цитуємо: «Тут було використано бідність, безпросвітну нужденність великої частини мексіканського населення. Ми кілька днів провели на фермі сестер Гонсалес. Ми бачили скелети закопаних у землю дівчат і спалених немовлят. Нам ясно, як усе це стало можливим: грошові перекази офіцерам, суддям, прокурорам — найкраще свідчення. За жалюгідні 200 песо на місяць вони замовчували справи й злочини торговок рабинями. Але таке трапляється не лише у Мексіці, а й в інших країнах Південної Америки і скрізь, де мільйони людей стають повіями, злочинцями і підкупними урядовцями, аби не вмерти з голоду».

В зарубіжному кіно е чимало фільмів, які своєю появою завдячують відомим злочинам або злочинцям. Усе сенсаційне — від «подвигів» американського гангстера Аль Капоне і до пригод західнонімецької куртизанки Розмарі Нітрібіт — потрапляє на екран. Такі фільми не тільки вихваляють злодіяння бандитів і повій; часто-густо вони стають справжніми методичними посібниками для лиходіїв. Наприклад, фільм «Ріффі», в якому демонструються «новітні методи» пограбування банку, згодом скопійовано на практиці не менше як шість — сім разів.

Так само було й з англійським фільмом «Поштові грабіжники здобувають славу» — на перший погляд, зовсім невинною комедією. Та вона лягла в основу пограбування, яке й досі називають найбільшим кримінальним злочином століття. За рік по тому, як фільм вийшов на екрани, відставний майор британських королівських військово-повітряних сил вирішив перевести цей кіножарт на «серйозні рейки». Разом з чотирнадцятьма іншими бандитами він вчинив зухвалий напад на поштовий поїзд Глазго—Лондон поблизу невеличкого міста Чеддінгтон, за сорок п'ять миль від англійської столиці: здобиччю грабіжників стали два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

Поштовий поїзд, який щодня курсував між Глазго і Лондоном, складався з восьми—десяти вагонів із звичайним для такого поїзда вантажем — листами й пакунками. Але приблизно раз на місяць до поїзда чіпляли спеціальний додатковий вагон, в якому перевозили мішки з банкнотами. Ці гроші, переважно фунтові й п'ятифунтові банкноти, шотландські банки вилучали з бігу, як пошматовані, брудні або пошкоджені в інший спосіб. У Британському банку в Лондоні їх заміняли на нові, старі ж спалювали. Ця нехитра банківська операція й привернула увагу злочинців: у ній була одна вигідна для них деталь — вилучені гроші в Шотландії не реєструвалися, бо, згідно з застарілими, консервативними банківськими інструкціями, ті банкноти мають знищувати не поодинці, а тільки повними серіями і тільки в Британському банку. До того ж їх супроводжувала порівняно невелика охорона: адже їх вважали вже не грішми, а сміттям, що все одно має потрапляти у вогонь.

…А тепер дозвольте познайомити вас із головним героєм цієї історії — на той час сорокарічним Брусом Рейнольдсом. За зовнішністю й манерами це був «справжній джентльмен», йому належала антикварна лавка в одному з фешенебельних кварталів Лондона. Ні клієнти Рейнольдса, ні численні знайомі навіть не підозрювали, що мають справу з кваліфікованим бандитом, для якого магазин — це тільки ширма для темних афер. В архівах Скотленд-Ярду зберігалася мало не дюжина нерозкритих кримінальних справ про пограбування банків та ювелірних магазинів, де зазначалося: головний підозрюваний— Брус Рейнольдс. Кілька разів його арештовували, але через брак доказів відпускали.

Під час останнього перебування в слідчій тюрмі Брус Рейнольдс зустрів людину, знайомство з якою і наштовхнуло його на думку про здійснений пізніше грандіозний злочин. І поки Джеймс Гріффіт розповідав випадковому сусіді по камері про причину свого ув'язнення — крадіжку двох двадцятифунтових банкнотів, — Рейнольдс, сміючись в душі з бідолахи, складав свій план.

Старий Джеймс Гріффіт, дрібний службовець Британського банку, сорок років провів у похмурій підземній кімнаті за броньованими дверима, його службові обов'язки були нескладними. З усього світу до цієї кімнати надходили зіпсовані банкноти. Гріффіт прасував старі зім'яті папірці, сортував їх за номерами серій, потім пробивав у них дірки, нанизував на мотузку й ховав у сейф. Минав рік, а то й більше, поки на мотузці збиралися представники однієї серії; після цього її спалювали.