Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Вістович пригадав, як вранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру… Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістович повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого – варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані з надмірним поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

– Ми до пана професора, – привітавшись, пояснив лікар, – він на нас чекає.

– Як про вас доповісти? – зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

– Наші прізвища Фельнер і Вістович. Ми з поліції.

– Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.

– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Ні, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

– Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? – запитав комісар.

– Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, – відповів Тофіль, – але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

– Скажімо, завтра о… – професор дістав з кишені записник і розгорнув його, – завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

– Цілком, – відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову: