Спалося мені кепсько, до того ж серед ночі від випитого нестерпно розболілася голова. Я спустився до рецепції, запитати, чи немає у них чогось від головного болю, коли з подивом побачив унизу цілий натовп людей. Усі, хто там зібрався, жваво обговорювали якусь подію.
– Що сталося? – запитав я у якогось постояльця.
– Кажуть, музикант убив когось, – знизав плечима той, – ударив ножем у самісіньке серце… Кого вони тут, чорт забирай, наймають? Замість грати, він, бачте, кидається на чесних людей…
Я більше не слухав його балаканину. Забувши про біль, я повернувся в номер і став складати речі. Все, чого мені зараз хотілося, – це дочекатися ранку і залишити цей готель якнайшвидше…
У Зальцбурзі на мене чекав справжній успіх. Через місяць, прочитавши свої лекції, я став готуватися до подорожі в Будапешт. Спогади про недавні події геть стерлися з моєї пам’яті, аж ось одного дня консьєрж приніс мені візитку і повідомив, що один чоловік бажає зі мною зустрітися. Я взяв принесену картку, і на обличчі в мене виступив холодний піт. «Карл фон Ріцц», – прочитав я. Унизу олівцем було дописано: «Готель-замок посеред Альп».
Миттю накинувши на себе плащ, я запитав у спантеличеного консьєржа:
– Тут є чорний хід?
– Так, гер Зоммерштайн, – відповів той.
– Негайно виведіть мене ним звідси!
– Але той пан…
– І ні слова тому панові! Скажете, я виїхав напередодні невідомо куди.
– А ваші речі?
– Перешліть їх мені до Будапешта, але ні слова йому! Ні слова!..
– Послухайте, я ж не вас у цьому звинувачую…
Маленький вусатий чоловічок, убраний, як і всі присутні, в чорне, сказавши це, одразу ж спохопився, вочевидь відчувши, що висловився не зовсім тактовно. Зніяковіло опустивши очі, він додав:
– Тобто ви, я хочу сказати, зовсім не маєте підстав, аби картати себе за щось, що було б пов’язане зі смертю цього бідолахи.
Високий, років тридцяти п’яти чоловік, убраний у дорогий костюм «Редферн», схоже, виявився здивованим таким розвитком думки. Він спершу вдивився у співрозмовника, який підставив до споглядання свою вологу від дрібного дощу лисину, а потім у небіжчика. Той мирно лежав у відкритій труні, склавши на грудях бридкі жовтуваті руки. Схоже досі молодому чоловікові навіть на думку не спадало, що він у чомусь винен.
– Пане Арсене, я тільки хотів просити, щоб ви не переймалися його смертю, – знову озвався чоловічок.
– Я й не переймаюся, – відповів Арсен, відчувши, що тепер уже він бовкнув зайве.
– Але ж пан прийшов сюди і, щойно мене побачив, пригадується, сказав: «Пане директоре, мені шкода, що так сталося. Я знаю, померлий був вашим другом», – ображено сказав промоклий чоловічок.
– Так, але це не означає, що я почуваюся винним, – якомога делікатніше заперечив Арсен.
Розмова на цьому урвалася, залишивши в кожного із співрозмовників неприємний осадок у душі. Арсен звів очі до сірого непривітного неба, звідкіля на старе кладовище невпинно сіявся дощ, а потім укотре обвів поглядом решту присутніх. Це були діти і двоє дорослих карликів. Окремо від усіх стовбичив малолітній переросток, вищий від Арсена на цілу голову. Неважко було впізнати в цій братії циркову трупу. Стоячи над виритою ямою, всі чекали панотця, хоч той, мабуть, не надто поспішав за такої погоди.
Арсен дістав з кишені шовкову хустину і втер нею змокріле чоло. Потім склав її таким чином, щоб назовні опинились вишиті літери «SP», і сховав назад. Ці дві літери означали «Sanatorium Potockiego», знаменитий заклад, куди з’їжджалися аристократи з усієї Австро-Угорщини лікувати водами зіпсоване розкошами здоров’я. Саме для того, аби розважити їх, молодому розпоряднику ясновельможний пан граф Потоцький велів розшукати циркову трупу. На щастя, в Дрогобичі, дорогою до Львова, зупинився цирк і, щойно про це дізнавшись, розпорядник надіслав їм запрошення. Директор, звісно, радо погодився, і запросив Арсена відвідати їх та вибрати підходящі номери.
Того ж вечора, не зволікаючи, розпорядник подався на оглядини. Біля шатра його зустріли карлики в якихось дивакуватих східних костюмах і провели всередину. Там уже чекав директор, одягнений у блискучу сорочку і плащ. У руках він тримав довгу тростину, якою час від часу поправляв на голові дещо завеликий для неї старомодний циліндр. Запросивши гостя сісти, директор ґречно запитав, чи не втомився той з дороги і чи готовий до споглядання. Арсен відповів ствердно, мовляв, дорога була зовсім короткою і не втомила його. Тоді артист вклонився і рушив від нього до центру шатра, де було облаштовано щось на зразок циркового манежу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу