Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Дещо спантеличені Вістович і Самковський примостилися на твердій пружинистій канапі, однаково впершись ліктями в коліна, і втупились очима в Тофіля. Той дочекався, коли за Хшижевським та Яделем зачиняться двері, і ще ширше усміхнувся гостям.

– Бажаєте чаю або кави? – запитав професор.

– Ні, дякуємо, – відповів комісар.

– Коньяку?

– Так, – вирвалось у Самковського.

– Ні, – обірвав шеф.

– Тоді, – професор широко розвів руками, – чим, скажіть завдячую…

– Нас цікавить один ваш пацієнт, професоре, – одразу перейшов до справи комісар, – Ян Камінський, пригадуєте такого?

Тофіль глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, мовби таким чином збирався провітрити мозок.

– Здається, так, – відповів психіатр, – його ще звинувачували у якихось вбивствах…

– Молодих жінок, – уточнив поліціянт.

– Саме так, – професор чомусь заплескав у долоні, мовби освіжив якийсь веселий спогад з юності, – за версією поліції, він убивав з певною послідовністю…

– Цей чоловік у вас, професоре? – Вістович несподівано для себе занервував.

– Ні, – сказав Тофіль, – ми відпустили його приблизно півроку тому.

– Scheiße! [7]– вилаявся комісар німецькою, бо одразу ж пригадав шефа.

Вістович уже не міг всидіти і, схопившись з місця, почав нервово ходити кабінетом.

Самковський та професор дивилися на нього з побоюванням.

– А його картка, пане докторе, картка цієї тварюки досі у вас? – запитав комісар.

– У мене, комісаре, – відповів професор.

Він підійшов до велетенської шафи поряд з вікном і, діставши з кишені ключ, відімкнув її. Кілька хвилин потративши на пошук, Тофіль нарешті дістав звідти чималий зшиток і простягнув його комісару.

– Ви можете попрацювати над цим у нашій бібліотеці, – запропонував психіатр.

– Даруйте мою нав’язливість, – рішуче сказав комісар, – але без вас ми не дамо собі ради.

Тільки тепер на обличчі професора промайнула тінь невдоволення. Проте, видно зрозумівши, що інакше гостей не позбудеться, він запросив їх сісти ближче до столу. За столом Тофіль одягнув окуляри і розгорнув медичну справу Камінського перед собою.

– Як можна здогадатись, ви підозрюєте, що мій колишній пацієнт і є той убивця, якого шукає тепер поліція? – запитав психіатр.

– Припускаємо таку можливість, – обережно зазначив комісар.

– Що ж, – почав Тофіль, – Камінський перебував тут з 1880-го до 1902 року. Влітку ми його відпустили…

– З якого року? – перепитав Вістович.

– З тисяча вісімсот вісімдесятого, – повторив психіатр, тицяючи пальцем у першу сторінку.

– Якраз у 1891 році подібного циклу вбивств не було, – тихо промовив комісар, – а щойно його випустили, як…

Він не договорив, зустрівшись поглядом з ад’юнктом. Очі Самковського так само палали. Схоже, вони чудово розуміли один одного.

– От що цікаво, – Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, – у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити… Іншого – кохалася з чоловіком у нього на очах… Ще три випадки далі…

Професор почав захоплено гортати листок за листком, доки не перечитав усе.

– Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, – врешті підсумував Тофіль.

– У медичній картці є дата його народження? – запитав комісар.

– Звісно, – професор відгорнув сторінки назад, – зазначено 1849 рік…

– Отже, в 1869-му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.

– Що йому за це світить? – чомусь запитав Тофіль.

– Петля, професоре. Цю падлюку повісять, – відповів за шефа Самковський.

– Навіть незважаючи на його психічний стан?

– Ви ж його відпустили, докторе, – нагадав Вістович, – отже, вважали здоровим.

– Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, – уточнив Тофіль, – я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.

– Ніхто й не звинувачує вас, професоре, – примирливо сказав Вістович, – зрештою, зараз мене цікавить важливіше.

– Що саме?

– Де знайти цього Камінського.

– Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, – без вагань запропонував психіатр.