Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно відповідаючи на різноманітні запитання, і навіть не відкинула пропозицію випити кави чи чаю у найближчому кафе.

Кафе виявилось саме таким, які Саша любила в Криму, – кримськотатарським, тому після кави вона не відмовилася від шурпи і плову. Слово за слово, відчувши, що перед нею не охоронці і не манкурти Хазяїна, а нормальні люди, та ще й із Києва, вона стисло виклала мету свого візиту – дізнатися все про будівництво і максимально зафіксувати на фотоапарат. З останнім трапилися очевидні проблеми, проте емоційні враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися більш підготовленою, покликати журналістів тощо… Чоловіки, яких звали Анатолій і Сергій, уважно слухали дівчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею їх мало хвилювало. Та й дійсно, яке їм діло до злочинної влади? Вони тут працювали, заробляли гроші, і непогані гроші, а от хто замовник, вони могли і не знати, та й яка, кінець кінцем, різниця? Якщо замовник – погана людина, то хай із ним розбирається прокуратура, чи не так? Їхня справа – будувати. Проте чоловіки знали, хто замовник, про що повідомили Саші: Дантист особисто контролював будівництво, неодноразово тут бував, і, очевидно, великих симпатій до нього будівельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обід, подякували за компанію і попросили номер телефону: так, про всяк випадок.

Пізно ввечері Саші на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розідравши очі, вона у темряві намацала нудний телефон, що сповіщав про повідомлення, розкрила його і довго не могла зрозуміти, що то за картинки їй надіслали з незнайомого номера. Вранці прийшло просвітлення – то був план маєтку Дантиста. Дуже детальний, з усіма входами-виходами, комунікаціями і навіть системою внутрішньої безпеки і сигналізації. Маючи на руках такий план, можна вільно проникнути всередину і взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмін на кілька хвилин спостерігання Афродіти-шпигунки і неквапливий спільний обід. Значить, зачепила їх чимось, змогла достукатися до сумління, хоча вони ж просто говорили про ситуацію в країні, про донецький клан, мафію, «сім’ю», про те, що країна занепадає при Хазяїні просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тільки маргінали-журналісти чи опозиція або заштатні громадські активісти чи вузьке коло національно налаштованої інтелігенції за чаркою горілки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неї це був сильний сигнал.

Тепер Саша сиділа в Києві на роботі і думала, як має вчинити з тим планом маєтку Дантиста з мису Айя. Хороми там виростали на п’ять тисяч квадратних метрів – для чого, для кого? Для однієї людини? П’ять тисяч квадратів заповідної кримської землі тільки під фундаментом і дахом, а скільки ще заховають за височенний паркан?

Підліткові жахи, що переслідували її колись, – що Крим перетвориться на суцільні вузькі доріжки, огороджені величезними парканами, набували реалістичності, точніше, сюрреалістичності. Фотографії справді вийшли не дуже вдалими, проте на деяких можна було досить чітко розгледіти і будівництво, і башти, і дах будинків, і паркан.

Шкода, оптика не дозволила охопити всю грандіозність задуму проекта. Не обійшлося і без сюрпризів: на одній із фотографій Саша угледіла під деревом якісь мішки із трубами. Вона збільшила зображення на екрані і з’ясувала, що це не труби, а… гармати, замотані в мішковину. Спочатку вона здивувалася: невже дійшло до того, що охороняти маєток сина президента буде артилерія, потім розсміялася – ну, це було б уже занадто! Роздивившись, прийшла до висновку, що тим гарматам – сторіччя півтора-два, не менше, де ж він їх взяв? Тож навмання кинула в пошук у Гугл «старовинні гармати в Криму» і знайшла дуже цікаве повідомлення: нещодавно в Севастополі в Артилерійській бухті поцупили старовинні гармати.

Отаке. Не може бути! В інтернеті також висвітилася стаття з місцевої газети, в якій патріотична громадськість Севастополя переконливо стверджувала, що крадіжка тих гармат – справа рук британців, бо Велика Британія з часів перемоги в Кримській війні виливає саме зі сталі саме таких трофейних російських гармат знамениті «хрести Вікторії». «Очевидно, – стверджувала севастопольська патріотично налаштована громадськість, – у британців закінчилися трофейні гармати, от вони і вкрали наші. А все чому так відбувається? Тому що зробили Севастополь відкритим містом! От коли був Радянський Союз, і місто було закрите для іноземців…» – ну, і далі в тому ж запеклому дусі.