Артур Конан Дойл - Скандал у Богемії

– Це мій старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й ні. Все з’ясується на місці.

Звіти Ватсона, без сумніву, привчили читачів до певних моїх дивацтв. Я не люблю зайвих слів, а ще більше не люблю розкривати свої думки, поки зайнятий обмірковуванням того чи іншого заплутаного випадку.

Додд був здивований, але промовчав, і ми продовжили подорож утрьох. У потязі я задав своєму клієнтові кілька запитань, відповіді на які призначалися для вух нашого мовчазного супутника.

– Ви цілком упевнені, що того вечора бачили за вікном обличчя вашого товариша?

– Не маю навіть найменшого сумніву з цього приводу.

– Але ви казали, що Ґодфрі дуже змінився?

– Змінився лише колір його обличчя: воно набуло неприродного блідого, як сметана, відтінку, ніби намащене білою фарбою.

– Не пригадуєте, все обличчя було вкрите цією дивною блідістю, чи лише його частина?

– Здається, що окремі частини обличчя особливо виділялися білизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вікна. По ньому ніби білі смуги пробігали.

– Ви гукнули вашого приятеля?

– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспішно.

Для мене випадок був майже зрозумілим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на місці. Нарешті ми дісталися до дивної будівлі, яку описував мій клієнт. Наш мовчазний супутник залишився в екіпажі. Ми з Доддом подзвонили в парадні двері. Нам відчинив старий Ральф, одягнений у ліврею. Ми попросили повідомити про нас господареві. Мені впало у вічі те, що на руках слуги були цупкі шкіряні рукавички, які він, побачивши нас, хутко зняв і поклав на столик у холі.

Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своїх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я відразу ж відчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся від столика, на якому лежали рукавички. я миттю підійшов до столика й нагнувся, нібито для того, щоб зав’язати шнурівку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумніву, запах походив саме від них. Ця деталь остаточно вирішила цю справу.

На жаль, мені доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповідаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, мені вдається навіть його тримати в незнанні до самого кінця.

Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабінету, де ми якийсь час залишалися самі. Почулися важкі квапливі кроки, і в кімнату увійшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очі блищали. У руках чоловік тримав наші візитівки. Побачивши гостей, він розірвав папірці на дрібні шматочки й почав оскаженіло топтати їх.

– Чи я вам не казав, – прогарчав він, звертаючись до містера Додда, – що вам відмовлено в гостинності тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосується вас, сер, – звернувся він до мене, – то все сказане стосується й вас також. Знаю, чим ви займаєтеся. Можете проявляти свої таланти деінде, але не в моєму домі.

– Я не покину вашої оселі, – твердо відповів Додд, – поки не почую особисто від Ґодфрі, що він перебуває тут не з примусу, а з власної волі.

Замість відповіді Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.

– Ральфе, – сказав він слузі, котрий увійшов, – зателефонуйте в поліцію та попросіть прислати двох констеблів. Скажіть, що в будинок вдерлися грабіжники.

– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – містере Додд, в одному пункті полковник Емсворд має цілковиту рацію. Проти його волі ми не маємо права перебувати тут ні хвилини. З іншого боку, наш шановний господар має розуміти, що наші дії викликані виключно дружніми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче приділити мені кілька хвилин для розмови, я зумію змінити його погляди на це питання.

– Ви дуже помиляєтеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очі. – Я ніколи не змінюю своїх думок. Раль–фе, робіть те, що я наказав! Якого біса зволікаєте? Телефонуйте в поліцію!

– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання поліції не у ваших інтересах, містере Емсворд.

Із цими словами я вирвав аркуш із блокнота, написав на ньому кілька слів і показав полковнику.

– Ось що привело нас сюди, – додав я.

Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонів, а потім вся кров відійшла від його обличчя.

– Звідки ви знаєте? – задихаючись, прошепотів він, важко опускаючись на крісло.