Артур Конан Дойл - Долина страху

– Авжеж, ви ґрунтовно продумали свою аргументацію, – задумливо мовив мій товариш. – Потрібні особливо вагомі докази зворотного. Скажіть, Мейсоне, коли ви досліджували зовнішній бік рову, то не виявили слідів, залишених людиною після прогулянки водою?

– Жодних слідів, містере Голмс. Однак краєм рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б іще раз гарненько оглянути.

– Містере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на місце?

– Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.

Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними – старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком – роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.

Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.

– У мене хороший зір, містере Голмс, – зауважив Мейсон.

– Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?

– Інакше й бути не могло…

– Вода завжди каламутна?

– Майже завжди. Потік приносить мул.

– Яка глибина?

– Близько двох футів скраю й три посередині.

– То вбивця не міг потонути, перетинаючи рів?

– Навіть дитина в ньому не втопилася б.

Ми проминули підйомний міст і побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манірного чоловіка. Це виявився дворецький Емс. Бідний старигань був блідий і все ще тремтів від нервового переляку. Бірлстоунський полісмен – дебелий меланхолійний юнак зі слідами солдатського вишколу – стояв на чатах біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

– Нічого нового, Вілсоне? – спитав Мейсон.

– Нічого, сер.

– Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажіть дворецькому, щоб попередив містера Беркера, місіс Дуґлас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, – звернувся Мейсон до нас, – ви, можливо, дозволите мені поділитися тут, на місці, певними додатковими міркуваннями?

Мені дедалі більше подобався цей провінційний детектив. Він мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професійному плані. Навіть Голмс слухав його уважно, без нетерпіння, яке так часто виявляють фахівці щодо своїх молодших колег.

– Це самогубство чи вбивство – перше запитання, джентльмени, на яке треба відповісти. Якщо це суїцид, то будемо змушені припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав її; після цього він прийшов сюди в халаті, у вогкому взутті, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, ніби хтось його підстерігав, потім відчинив вікно, потім кров’ю…

– Цей варіант можемо одразу ж відкинути, – перебив його Мак-Дональд.

– І я так думаю. Суїцид неможливий. Залишається вбивство. Тоді варто визначити, чи вчинила його невідома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкає в будинку.

– Гаразд. Оприлюдніть ваші міркування.

– І в тому, і в тому випадку зіштовхуємося зі значними труднощами. Але так чи інакше злочин скоїли. Припустімо, що зловмисник живе в будинку. Він убив Дуґласа з найгучнішої зброї, що мало б здійняти галас у всьому домі.

– Жодних сумнівів.

– Відомо, що після пострілу минула всього хвилина, перш ніж не лише містер Беркер, а й Емс опинилися на місці злочину. Яким же чином за цей час злочинець устиг натоптати в кутку, відчинити вікно, вимастити підвіконня кров’ю, стягнути обручку з пальця мерця й усе інше? Це неможливо.

– Ви дуже точно все виклали, – похвалив Голмс. – Повністю погоджуюся з вами в цьому питанні.

– Тепер звернімося до версії, що вбивця прийшов іззовні. У такому разі ми неминуче зіштовхуємося з великими труднощами, хоча саму версію не можна вважати неймовірною. Вбивця потрапив у будинок між о пів на п’яту, тобто вже в сутінках, але до того, як підняли міст. У будинку гості, двері відчинені, тож йому нічого не заважало. Він міг просто з’явитися сюди в особистій справі до містера Дуґласа. Оскільки Дуґлас провів більшу частину життя в Америці й рушниця виявилася американською, то цілком імовірно, що вбивство скоїли з метою помсти. Злочинець прийшов у цю кімнату та зачаївся за гардиною. Тут він пробув до одинадцятої години ночі. Коли містер Дуґлас увійшов до кімнати, між ними сталася коротка розмова. Якщо взагалі сталася, адже місіс Дуґлас стверджує, що після того як чоловік пішов від неї, минуло не більше п’яти хвилин, коли жінка почула постріл…