– «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно.
Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді.
– Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені…
Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому.
Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені.
Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він.
І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції.
Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигóда.
Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого.
Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик підвів мене, і я сиділа, як йолоп, не спроможна навіть поглянути татові в обличчя.
– Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами.
Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне.
Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні.
– Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи.
– І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе.
Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому.
– Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи…
А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські.
– Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу.
Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким.
– Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас.
– Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині.
– Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу