Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Справа процвітала. За перші двадцять років після призначення вийшло друком близько двох мільярдів марок, більшість із яких у результаті викинули на смітник.

Дякувати долі, саме в друкарні на Фліт-стрит цієї ж таки фірми дідуся доктора Кіссінґа нарешті взяли на роботу – підмітальником. Він примудрявся замітати мітлою за допомогою однієї руки краще, ніж більшість уміють двома, і, позаяк він непохитно вірив у повагу, пунктуальність і надійність, невдовзі він став одним із найцінніших співробітників фірми. Дійсно, доктор Кіссінґ одного разу сказав мені, що старший партнер, старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, завжди називав дідуся Ливарем із пошани до його колишнього фаху.

Коли доктор Кіссінґ ще під стіл пішки ходив, його дідусь часто приносив додому марки, котрі були викинуті до непотребу через друкарські хиби. Ці «милі клаптики паперу», як він їх звав-величав, нерідко правили йому за єдину забавку. Він годинами розкладав і перекладав різнобарвні шматочки за кольором, за відмінностями, надто тонкими для неозброєного людського ока. Його найціннішим подарунком, казав він, було збільшувальне скло, яке дідусь виторгував йому у вуличного продавця, заставивши до того обручку його матері за шилінг.

Щодня, йдучи зі школи додому, хлопчик дзвонив у всі магазини й контори, що траплялися йому на шляху, і пропонував підмести тротуари перед ними, прохаючи собі лише конверти з марками з їхніх сміттєвих кошиків.

Минув час, і ці милі клаптики паперу обернулися серцем колекції, від котрої Корону брали завидки, але, навіть коли він став директором Ґреймінстера, він продовжував зберігати лупу, подаровану йому дідусем.

«Найпростіші задоволення – найкращі», – частенько злітало з його вуст.

Молодий Кіссінґ працював із завзяттям, яким наділила його природа, здобував одну стипендію за іншою, доки не настав день, коли старий Ливар зі сльозами на очах не побачив, що його онук закінчив Оксфорд із дипломом бакалавра за двома спеціальностями.

Тепер багато з тих, хто підкованіші в цьому, гадають, що найрідкісніші поштові марки – це відкинуті до непотребу й неякісні екземпляри, неминучий побічний продукт процесу друкування, але насправді це не так. Байдуже, скільки грошей може принести ця переводня, якщо її викинути на ринок, для справжнього колекціонера вона не більш як покидь.

Ні, справжньою рідкістю є такі марки, що були випущені в офіційний обіг законно або іншим шляхом, але в дуже обмеженій кількості. Іноді кілька тисяч марок можуть бути випущені, перш ніж це помітять; іноді кілька сотень, як це буває у випадку, коли один-єдиний аркуш зникає зі Скарбниці.

Проте за всю історію британської пошти був випадок – єдиний, – коли один аркуш марок разюче відрізнявся від мільйонів інших, таких самих. Ось як це трапилося.

У червні 1840 року слабий на голову помічник шинкаря на ім’я Едвард Оксфорд два рази пальнув майже впритул у королеву Вікторію й принца Альберта, що тоді їхали у відкритій кареті. Дякувати долі, обидва постріли не влучили в ціль, і королева, яка тоді була на четвертому місяці вагітності першою дитиною, не постраждала.

Дехто вирішив, що замах замислили чартисти, інші приписували його оранжистам, котрі прагнули посадити на англійський трон герцога Камберлендського. Остання з названих версій містила більше правди, ніж уряд вірив чи був готовий допустити. Дарма що Оксфорд сповна відповів за свій злочин, провівши сорок років у Бедламі, [117]де він справляв враження людини більш здорової, ніж більшість пацієнтів і лікарів, його замовники залишилися на волі, розчинившись у великому місті. Вони ганялися й за іншими зайцями.

Восени 1840 року підмайстерок друкаря на ім’я Джейкоб Тінґль улаштувався на роботу у фірму Перкінса, Бекона й Петча. Оскільки юний Джейкоб був, окрім усього іншого, гоноровитим за вдачею, він хутко опанував ремесло.

Єдине, чого ні сном, ні духом не відали його наймачі, так це те, що Джейкоб Тінґль був пішаком у смертельно небезпечній грі, грі, у яку були втаємничені лише його невідомі зверхники.

Якщо мене що-небудь і дивувало в цій історії, то це татова манера розповідати. Я майже могла простягнути руку й доторкнутися до джентльменів у високих накрохмалених комірцях і циліндрах, до леді в турнюрах і капелюшках. І в міру того як оживали персонажі, оживав і мій тато.

– Доручення Джейкоб Тінґль отримав найсекретніше: він повинен був за допомогою підручних засобів надрукувати один, і лише один, аркуш марок «Пенні Блек», використовуючи яскраве жовтогаряче чорнило, видане йому спеціально із цією метою. Слоїчок йому передала разом із завдатком людина в крислатому капелюсі в пивниці поряд із церковним цвинтарем при соборі Святого Павла, ховаючись у напівмороці й говорячи нещадним шепотом.