Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Це маленькі японські статуетки, які вирізають зі слонової кістки, – сказала я. – Згадка про них є в «Історіях лікаря Торндайка» Остіна Фрімена. [109]

Тато не взяв до уваги мої слова й повів далі:

– Дарма що Ґреймінстер знаходився всього лише за кілька миль від Букшоу, він так само міг би бути на Місяці. Нам поталанило з директором, доктором Кіссінґом, людиною із чулим серцем, яка вірила, що нічого поганого не може трапитися з хлопчиками, котрих щоденно частують порціями латини, регбі, крикету та історії, і загалом із нами добре обходились.

Попервах, як і більшість хлопчаків, я тримався окремо, знаючись тільки з книжками й ридаючи під живоплотом, якщо мені випадала нагода залишитися наодинці. Напевно, так мені здавалося, я найбезрадісніша дитина на світі; у мені неодмінно має бути щось жахливе від народження, і це змусило мого тата так безжально відіслати мене з-перед очей. Я вірив, що, утямивши, де собака заритий, я зможу все виправити й буду відповідати його вимогам.

Ночами в спільній спальні я залізав під ковдру з ліхтариком і розглядав своє обличчя в поцупленому люстерку для гоління. Нічого особливо неправильного я не помічав, але я був усього лише дитиною й не міг розважливо виробляти думку про такі речі.

Проте час летів-пролітав, і я поринув у життя школи. Я добре знав історію, але був туман туманом, коли йшлося про твори Евкліда, [110]тому я належав до середнячків: не подавав великих надій, але й не був пнем, щоб звернути на себе увагу.

Ординарність, як я пересвідчився, була чудовим камуфляжем, прекрасним укриттям. Хлопчикам, які не розчаровували, але й не перевершували сподівань, давали спокій, і їх не обтяжували своїми вимогами вчителі, не пориваючись зробити з них зірок або цапів-відбувайлів. Ця непідмальована правда – перше велике відкриття в моєму житті.

Це трапилося в четвертому класі, по-моєму, тоді мене нарешті почав цікавити навколишній світ, і, як і всі мої однолітки, я мав невситиму жагу до містифікацій, тому, коли наш завідувач, містер Твайнінґ, запропонував заснувати гурток фокусників, я несподівано загорівся цим.

Містер Твайнінґ був радше любителем, ніж знавцем; не дуже вправний актор, мушу визнати, але, коли він робив фіґлі, у них було стільки запалу, стільки щирого ентузіазму, що з нашого боку було б неотесаністю відмовити йому в наших бурхливих школярських оплесках.

Вечорами він навчав нас перетворювати вино на воду, використовуючи лише носову хусточку й клаптик кольорової вимочки; [111]показував, як змусити помічений шилінг щезнути з накритої склянки, щоб потім видобути його з вуха Сімпкінса. Ми дізналися про важливість скоромовки – особливої манери говорити, притаманної фокусникам; і він підковував нас у тому, як виконувати дивоглядні фіґлі, за допомогою яких червовий туз завжди залишається в кінці колоди.

Годі й казати, що містер Твайнінґ зажив неабиякої слави; його любили, дарма що на той час мало кому з нас було настільки добре знайоме це почуття, щоб він міг легко розпізнати його.

Особливо ж він мав блискучий успіх тоді, коли директор школи доктор Кіссінґ попрохав його влаштувати виставу з фокусами в батьківський день, – захопливий план, у який він поринув по самі вуха.

Позаяк мені добре вдавалася ілюзія «Воскресіння Чанг Фу», містер Твайнінґ дуже хотів, щоб я виконав її на урочистому завершенні шоу. Для цього фіґля потрібні були два помічники, тому він дозволив мені самому вибрати асистента. Так я заприятелював із Горацієм Бонепенні.

Горацій перейшов до нас зі школи Святого Катберта після прикрої історії зі зниклими грошима – мова йшла про кілька фунтів, по-моєму, проте в ті часи це здавалося справжнім багатством. Зізнаюся, мені було шкода його. Я гадав, що з нього скористалися, особливо коли він розповів мені, що його тато був ще тим катюгою й робив із ним немислимі речі, аби взяти в шори. Сподіваюся, це не надто грубо для твоїх вух, Флавіє.

– Ні, зовсім ні, – сказала я, підсовуючи стільця поближче. – Будь ласка, продовжуй.

– Уже тоді Горацій був на зріст неймовірно гінкий, ще й мав копицю вогненно-рудого волосся. У нього були настільки довгі руки, що рукави шкільного піджака були йому закороткі і його зап’ястки, немов дві голим-голі хмизинки, визирали з манжет. Хлопчаки дали йому прізвисько Боні й безжально піднімали на глум його зовнішність.

На додаток до всього він мав страшенно довгі, тонкі й білі пальці, що нагадували щупальці восьминога-альбіноса, і бліду, немов вибілену, шкіру, як те часом буває в рудоволосих. По кутках шепотілись, що його дотик отруйний. Він підігравав цьому, хапаючи з удаваною незграбністю метких на кпини хлопчиськів, які стрибали навколо нього завжди на безпечній відстані.