Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.
– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.
Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.
Потім він зауважив:
– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.
Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?
– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.
– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.
Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.
Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.
Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:
– А мені було відомо, хто ти.
– Справді?
– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».
– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?
Він зайшовся сміхом.
– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?
– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.
– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.
– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у Букшоу скоїлася нагла смерть, і тато… допомагає поліції провадити розслідування.
Несамохіть я видобула цю фразу, почуту в котромусь із радіосеріалів, з далеких закутків пам’яті, але, тільки коли промовила її, я збагнула, звідки ноги ростуть.
– Побий мене сила Божа! – вигукнув він. – Нагла смерть? Сподіваюся, той хтось не член сім’ї?
– Ні, – відповіла я. – Цілковитий незнайомець. Але, позаяк його знайшли в межах Букшоу, розумієте, тато повинен…
Цієї миті злива вщухла так само несподівано, як і розбурхалася. Засяяло сонце і замерехтіло всіма переливами барв у калюжках на зеленій траві, і десь на острові закувала зозуля, точнісінько як на завершенні бурі наприкінці Пасторальної симфонії Бетховена. Присягаюся, так воно й було.
– Чудово розумію, – сказав він. – Я б не посмів завадити. У разі, якщо полковник де Люс забажає побачитися зі мною, я зупинився в «Тринадцятьох селезнях» у Бішоп-Лейсі. Я впевнений, що містер Стокер негайно дасть мені знати.
Я зняла дощовика й повернула йому.
– Дякую, – увічливо сказала я. – Мені вже треба додому.
Ми побрьохали через озеро, неначе двійко пляжників, котрі відпочивають на узбережжі.
– Мені було приємно познайомитися з тобою, Флавіє, – сказав він. – Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!
Я спостерігала, як він бреде лугом у бік каштанової алеї й зникає з-перед очей.
Я запопала Даффі в бібліотеці, вона сиділа на вершечку пересувної драбини, як на сідалі.
– Де тато? – поцікавилась у неї я.
Вона перегорнула сторінку й продовжила читати й бровою не моргнувши, неначе я щезла з лиця землі.
– Чуєш?
Усередині мене заклекотіло, як у чайнику: це булькотливе окультне вариво може швидко перетворити Флавію Невидиму на Флавію Несвітський Жах.
Я вхопилася за одну зі сходинок драбини й добряче нею струсонула, а потім штовхнула, щоб драбина покотилася. Коли драбина зрушувала з місця, її доволі легко було посувати далі, Даффі схопилася за вершечок, як паралізований молюск, а я штурляла драбину в глиб довжелезної кімнати.
– Годі, Флавіє! Зупини її!
Коли двері вже були небезпечно близько, я притишила рух, оббігла драбину з іншого боку й попхала її назад, і весь цей час Даффі бовталася там нагорі, як дозорець на китобійному судні в Північній Атлантиці.
– Де тато? – крикнула я.
– Він ще й досі в кабінеті з інспектором. Зупини цю штукенцію! Зупини її!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу