Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Але цього разу улюблений метод був безсилий: мої думки продовжували кружляти навколо тата, а також бачених і чутих речей. Що за один цей Твайнінґ – «старий Каппа» – той, про якого тато заявив, що вони уколошкали його? І чому тато пропустив сніданок? Це мене не на жарт хвилювало. Тато повсякчас твердив, що сніданок – це «бенкетування тіла», і, як я переконалася, у світі не існувало нічого такого, що змусило б його проґавити ранкову трапезу.

До того ж я думала про ті кілька абзаців із Діккенса, котрі нам зачитала Дафна, – «синці сині й зелені». А коли тато побився з незнайомцем і отримав значні тілесні ушкодження, приховати які було б проблематично за столом? Або йому завдали якихось внутрішніх травм на зразок тих, що їх описувала Фанні Сквіз, – поранень без видимих прикмет насильства назовні? Можливо, саме це сталося з рудоволосим здорованем. Тоді зрозуміло, чому я не побачила крові. Чи міг тато бути вбивцею? Знову?

Від цього голова йшла обертом. Мені не спадав на думку ніякий ліпший засіб заспокоїтися, ніж словник англійської мови. Я витягнула том зі словами на літеру V. Яке слово вуста незнайомця видихнули мені в обличчя? Vale – так воно звучало.

Я водила пальцем по сторінках: валандатися… волоцюга… всує… Серед безлічі слів знайшла окремим гаслом і vale – «прощавай, до побачення, адьйо». Воно вимовляється «валє», і це друга особа однини наказового способу.

У цьому є щось химерне, адже людина, яка за п’ять хвилин мрець, шукає порозуміння з іншою, котру вона зовсім не знає.

Несподіваний гуркіт із холу знагла обірвав плин моїх думок. Хтось тарахкав в обідній гонг. Цей величезний диск, наче пережиток із картинок до фільмів Дж. Артура Ранка, не лунав уже багато років, через що мене й ошелешив його гучний звук.

Коли я вибігла з лабораторії і спустилася сходами, переді мною постав кремезний чолов’яга, котрий все ще тримав у руці молоточок для гонга.

– Коронер, [28]– прорік він, і, по-моєму, він мав на увазі себе. Дарма що він не потурбувався назвати свого імені, я розпізнала в ньому пана Дарбі, лікаря й одного з двох співвласників єдиної медичної установи в Бішоп-Лейсі.

Пан Дарбі на вигляд був викапаний портрет Джона Буля: червоне обличчя, кілька підборідь і живіт, що напнувся, мов вітрило в час буревію.

На ньому був коричневий костюм і картата жовта жилетка, він також не забув прихопити із собою традиційну чорну валізку, якою міг похизуватися лише лікар. Якщо він прикмітив у мені дівчисько, якому рік тому він накладав шви на руку, порізану друзком норовливої реторти, то він не дався взнаки й стояв вичікувально, як мисливський пес на промислі.

Тато все ще не показував носа, як і Доґґер. Я знала, що Фелі й Даффі зроду не зволять відповісти на гонг: «Я не собака Павлова», – відкаже Фелі, а місіс Мюллет нікуди не потикається з кухні.

– Поліціянти на присадибній ділянці, – повідомила я йому. – Я покажу, де це.

Коли ми вийшли на осоння, інспектор Г’ювітт на хвильку покинув вивчати шнурівку чорного черевика, котрий доволі неприємно визирав із огірків.

– Доброго ранку, Фреде, – привітався інспектор. – Я подумав, що тобі ліпше прийти й самому кинути оком.

– Умгу, – мугикнув пан Дарбі.

Відкривши валізку й трохи понишпоривши усередині, він вийняв білий паперовий пакунок. Устромив у нього два пальці й дістав одну прозору м’ятну цукерку, яку поклав до рота і з голосним поцмоктуванням почав розкошувати нею.

За мить він продерся крізь зелень і опустився навколішки над трупом.

– Особу встановлено? – запитав він, розжовуючи кристалик цукерки.

– Ще ні, – відповів інспектор Г’ювітт. – У кишенях порожньо… Документів катма… Ото тільки що є причини здогадуватися про його недавній приїзд із Норвегії.

Недавній приїзд із Норвегії? Напевно, це була дедукція, гідна найславетнішого Голмса, – і я удостоїлася чути її на власні вуха! Я була майже готова пробачити інспекторові його колишню неґречність… Майже, але не цілком.

– Ми почали розслідування, з’ясовуємо можливий порт причалу судна й так далі.

– Бісові норвежці! – вилаявся пан Дарбі, підводячись із колін і затараскуючи валізку. – Злітаються сюди, як метелики на вогонь, тут конають, а нам доводиться вишкрібати за ними. І де справедливість?

– Який час смерті зазначити в протоколі? – запитав інспектор Г’ювітт.

– Важко сказати. Як завжди. Ну, гаразд, не як завжди, але часто.

– Бодай приблизно?

– Із ціанідом визначити не так легко. Гадаю, що від восьми до дванадцяти годин тому. Я зможу сказати точніше після того, як наш друг опиниться у мене на столі.