Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Фактично це означало, що я була полишена на саму себе.

Що б такого зробила Марі Анн Польз Лавуазьє? – подумала я. Чи, якщо вже на те пішло, її чоловік Антуан?

Моє нинішнє скрутне становище око в око нагадувало халепу брата Марі Анн, сповитого промащеним шовком і змушеного дихати через соломинку. І малоймовірно, я тямила це, щоб хтось увірвався сюди, до ремонтного гаража, аби передати мене закону. У Бішоп-Лейсі не було гільйотини, і дива тут теж не траплялися.

Ні, думки про Марі Анн і її приречену родину надто пригнічували. Треба пригадати інших визначних хіміків для натхнення.

Як би вчинили, наприклад, Роберт Бунзен або Генрі Кавендіш, якби вони опинилися зв’язаними й із кляпом у роті на дні оглядового лазу?

Я здивувалася, як хутко відповідь спала мені на думку: вони б роззирнулись довкола.

Чудово, я роззирнусь.

Я була на дні шестифутової ями, яка своїм розміром неприємно нагадувала могилу. Руки й ноги міцно зв’язані, і намацати окіл важко. Позаяк голова закутана в піджак Пембертона – і, безперечно, рукава туго затягнуті, щоб утримати його на місці, – я нічого не бачила.

Слух зійшов нанівець через грубу тканину; смакові відчуття були виведені з ладу носовою хусточкою, запхнутою до рота.

Мені було важко дихати, бо ніс був частково закритий, і всі сили йшли на те, щоб бодай трохи кисню потрапило до легень. Годі й казати, що зчиняти метушню несила.

Скидається на те, що з усіх чуттів нормально працював лише нюх, і, незважаючи на те, що голова була замотана, запах ями проникав до ніздрів. На дні був квасний сморід ґрунту, що багато років пролежав під людським житловиськом: згірклий дух речей, про які ліпше не думати. На це тло напластовувався солодкавий запах зужитого мастила, гострий присмак старого бензину, чадного газу, шинної гуми і, можливо, слабкий відтінок озону від давно згорілих свічок запалювання.

І був ще слід аміаку, котрий я вловила раніше. Міс Маунтджой казала про пацюків, і я б не здивувалась, якби з’ясувалось, що вони розкошують у цих занедбаних будовах уздовж річки.

Найнеприємнішим був запах стічної канави: відразлива суміш із метану, сірководню, сірчистого газу й оксиду азоту – дух розкладання й гнилятини, сопух відкритої труби з річки до ями, де я сиділа зв’язана.

Я здригнулася, подумавши про те, що може потрапляти сюди по цьому акведуку. Ліпше взяти в шори уяву, зміркувала я й стала обстежувати яму далі.

У мене майже вилетіло з голови, що я сиджу. Пембертон звелів мені сісти й штовхнув мене так раптово, що я не звернула уваги, на що плюхнулась. Тепер я відчувала це під собою: пласке, жорстке й стійке. Посовавшись, я зметикувала, що поверхня ледь помітно подалась із дерев’яним скрипінням. Здається, це дерев’яна скриня або щось на такий кшталт. Пембертон притягнув її сюди заздалегідь, до того як підійти до мене на церковному цвинтарі?

Щойно тепер я зрозуміла, що мене мучить голод. Я нічого не їла після убогого сніданку, котрий, якщо поміркувати, був обірваний несподіваною появою Пембертона за вікном. Коли кишки заграли марш, я пошкодувала, що не виказала більшої цікавості до тоста й каші.

До того ж я втомилась. Не просто втомилась – я була виснажена. Я мала кепський сон, ще й залишкові симптоми нежитю заважали нормально вдихати кисень.

Тримай хвіст бубликом, Флейв. Май холодну голову. Пембертон незабаром дістанеться до Букшоу.

Я сподівалася на те, що коли він вдереться до будинку, щоб забрати «Ольстерського Месника», то надибає на Доґґера, котрий відплатить йому по заслузі.

Старий добрий Доґґер! Як мені його бракує. Під одним дахом зі мною жив Великий незнайомець, і мені ніколи не спадало на думку розпитати його в чотири ока про минуле. Якщо я коли-небудь виберусь із цього пекла, присягаюсь, за найближчої нагоди я запрошу його на пікнік. Ми з ним попливемо на Фоллі, я почастую його хлібом із джемом і випитаю геть-чисто всі криваві подробиці. Він так радітиме через мою втечу, що навряд чи наважиться відмовитись.

Любий Доґґер сказав, що це він убив Горація Бонепенні під час одного зі своїх нападів, і він зробив це, щоб захистити тата. Я була в цьому переконана. Хіба Доґґера не було зі мною в коридорі, поряд із татовим кабінетом? Хіба він не чув, як і я, сварку, що передувала смерті Бонепенні?

Еге ж, що б не сталося, Доґґер дасть раду всьому. Доґґер беззастережно відданий татові – і мені. Відданий до останнього подиху.

Ат, чудово. Доґґер схопить Пембертона, от і по всьому.