Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

Ця теж нічого особливого собою не являла. Ігореві частіше траплялися саме такі, безбарвні, з утомленими поглядами, що їх пожвавлювали хіба спалахи цікавості. Нове знайомство, попереду – невеличка пригода, потім вони розійдуться, більше ніколи не побачать одне одного.

Ігор не знав, чи саме такого розвитку подій прагнуть самотні жінки, котрі знайомляться через інтернет для сексу без зобов’язань. Раптом котрась із них мріє сподобатися таємничому незнайомцеві після такого ось побачення наосліп? Усе станеться мов в американському кіно. Чоловік напише знову, ще краще – візьме номер телефону, подзвонить, натякне чи прямим текстом скаже: мовляв, жити без тебе не можу. Випадково знайшов, кого шукав. І запропонує постаріти разом.

Сам він нічим подібним себе не заморочував.

Його влаштовував контакт через інтернет, на сторінці, де люди шукають саме випадкових знайомств. Яровий вже більше двох років практикував подібне і переконався: чоловікові робити нічого не треба. Лише зареєструватися, заявити про себе, чітко окреслити намір. Надалі – чекати дописів від самотніх, закомплексованих, нещасливих в інтимному житті жіночок. Або навпаки – від заміжніх, котрі активно шукають пригод заради різноманітності.

Ігор навчився розрізняти їх за анонімними дописами. Одні зголошувалися зустрітися вечорами, деякі могли лишитися до ранку. Інші мали час лише вдень, переважно в будні, коли чоловіки полюють за грошовими одиницями. Яровий вдень часу майже ніколи не мав. Вечорами ж звільнявся не раніше восьмої. Тож самотнім віддавав перевагу виключно через зручний для себе графік.

На ніч ніколи нікого не залишав.

І не вважав такі зустрічі контактом із повіями.

З нього досить того разу.

Для Ігоря був прийнятним інтим із випадковою знайомою без зобов’язань. Коли того хочуть обидві сторони й домовляються про правила гри. І при цьому не вступають у фінансові стосунки. Ніхто нікому ні за що не платить. Ніхто нікому нічого не винен. Сторони не мають претензій.

Усі задоволені.

Кожен отримує те, на що зголосився.

Не надто великий та різноманітний кошик бажань.

Секс.

І трошки необов’язкового спілкування.

– Тебе справді звуть Діаною?

– Ми не домовлялися перевіряти документи, – він не зрозумів, гостя пробувала пожартувати чи говорила цілком серйозно. – Тобі не подобається?

– Мені все одно, – Ігор знизав плечима.

На язиці крутилося й заледве не зірвалося – вона ані краплі не схожа на Діану. На його переконання, жінка зовні мала б відповідати своєму імені. Ця в уявленні Ярового мала б відгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовні звичайна, навіть простецька, подібна до Лори Кочубей. Хіба виглядає трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навіть трохи переборщила.

А ще – наклеїла вії.

І начепила чорну перуку.

Не пофарбувалася – Ігор міг відрізнити штучне волосся від справжнього. Обмовився в чаті під час листування: любить брюнеток. Свої фото там ніхто не виставляв, такі умови адміністрування. Знайомство наосліп саме те й передбачало. Жодних сюрпризів не буде, якщо співбесідники обміняються знімками. Діані задля однієї зустрічі фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука – найкращий вибір та єдиний вихід.

Але чорне волосся…

Хоче сподобатися, підсвідомо хоче.

Він не подобався, прочитав по очах гості відразу. Не здивувався, з дитинства звик до прізвиська Кінь, знайшов сили не ображатися. Обрав інший шлях – змусити поважати себе. Не дівчат, їхні кпини якраз відчував менше. А коли чув коняче на свою адресу від котроїсь, не реагував. Ігореві, від природи некрасивому, важливіше було ствердитися в хлопчачому товаристві, здобути чоловічу повагу. Тому Яровий забув про все, окрім бажання зробитися найрозумнішим спершу в класі, потім – у школі.

Мети досяг, однолітки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних із точних та природничих предметів. Незабаром за «Коня» вже можна було й відгребти від котрогось із сильних прихильників Ігоря. Успіху в дівчат він усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвіна. Довкола нього завжди квітнуло, тож поза увагою Ігор так чи інакше не лишався.

Аж поки…

Геть, червона мавпо!

– Щось не так? – Діана бренькнула тривогою.

– Чому? Ти про що?

– Головою труснув.

Справді, женучи прикрі думки, Яровий забув – удома не сам.

– То я про своє. Задумався трохи. Робота.