Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

Поки що власний досвід дозволяв Ігореві опанувати лиш один більш-менш ефективний метод. Він уголос, а частіше – подумки принижував особу, згадка про яку чи завдавала гострого болю, чи позбавляла комфорту. Часом допомагало, Яровий повертався до звичного ритму життя, у якому завантажував себе по вінця. Але рано чи пізно з’являлася наступна червона мавпа . Яка неодмінно витягала з чорних глибин пам’яті те, інше.

Про що Ігор Яровий, успішний тридцятирічний юрист, марно намагався забути.

Вдавалося хіба загнати це назад, углиб.

І навісити важкий замок.

Який на повірку все одно виявлявся не надто міцним.

Ігор уже за годину після зустрічі з київською гостею знайшов спосіб забутися на найближчі години. Зайшов у інтернет, відшукав потрібну сторінку, вчорашнє листування в чаті. Відписав, потім здибався з клієнтом. Детально переповів про зустріч із Кочубей. Наголосив – баба не проста, колись працювала в слідстві, треба пробити інформацію. Клієнт мав для того всі можливості, пообіцяв влаштувати все на ранок, аби озброїти Ярового. Але все одно не стримався, зазначив ядуче:

– Не впізнаю тебе, Гошо. Лузгав не таких. А тут задню вмикаєш.

– Ліпше знати, з ким маємо справу, – сухо й стримано повторив Ігор. – Так краще будувати лінію захисту.

– Тебе найняли не для захисту, – нагадав клієнт. – Ти нам для нападу потрібен, Гошо.

Ігор не любив, коли його називали Гошею. Хоча б через те, що так до нього зверталися шкільні друзі, дванадцять років тому викреслені з подальшого життя жирною рискою. Проте краще обмежитися загальною фразою, не боячись виглядати дурником, аніж пояснювати, які саме спогади раптом, проти своєї волі, витягла з глибини Лора Кочубей.

Згадуючи про неї, Яровий укотре подумав про червону мавпу.

Вийшовши від клієнта, знову зазирнув у чат. Побачив відповідь, підтвердив намір, подався додому. Дорогою малював у голові Лорин портрет, аби довести самому собі: нічого особливого як жінка вона справді собою не являє. Не лише для нього – взагалі.

Подумаєш, метикована, підкована в багатьох темах.

Теж мені, аналітик.

Не дивно, що сама. Обручки не носить, але то в наш час давно не показник. Живе сама, без мужика, давненько. На її обличчі все написано. До речі, про лице. Зовнішність, як кажуть у подібних випадках, звичайна. Простувата, хоч могла підкреслити, посилити щось косметикою. Але – тут Яровий гмикнув, – навряд чи вміє нею користуватися до пуття. Зараз у його очах Лора Кочубей нагадувала жінку, яка змила косметику перед сном. Із волоссям те саме: з зачіскою нічого не робила. Точніше, може, й працювала з лаками, гребінцем, феном, заходила до перукарки. Та зараз Лорине волосся, краї якого сягали середини шиї, було немов витерте рушником після душу й задля пристойності доведене до ладу.

Хоча…

Залишалися очі. Зелені, за формою вони віддалено нагадували котячі. Принаймні так могла собі уявити людина з розвиненою фантазією. Батьки Ігоря любили котів, він виріс серед них. У квартирі від його народження мешкало двійко породистих киць, тож хлопчина вивчив їхні повадки. Особливо – погляди. Тут кицька приплющує очі, а наступної миті – вже широко розкриває їх, готуючись показати характер.

Лора Кочубей під час їхньої зустрічі й розмови поводила себе, мов породиста доросла кицька.

Правильніше буде сказати – хижачка сімейства котячих.

А так – нічого особливого.

Аби не завела розмову довкола пліток тієї ненормальної Тані Помічної.

Довелося наступати, навісити на ту дурепу всякого такого, чого від неї точно ніхто ніколи не дочекається. Натякнути: ця блаженна може бути небезпечною. Хай у Лорі прокинеться колишня слідча, нехай перемкне увагу, розпорошить. Поки йому це вигідно.

Але Кочубей насипала солі на давні рани Ярового.

Ігор узявся за справу не лише через жирний гонорар. Не тому, що клієнт солідний, перспективний, співпраця з ним зміцнить позиції його власної контори. Яровий готовий був пережити задавнений біль, бо йшлося про той самий будинок.

У фіналі його мали зруйнувати.

Стерти з лиця землі.

Він, Ігор Яровий, докладе до того найбільше зусиль. Піде на все, аби знищити проклятий дім.

Власноруч.

Разом із недобрими спогадами.

Тільки в такий спосіб він міг назавжди позбавитися думок про червону мавпу.

– Діана, – назвалася вечірня гостя. – Можна Діна.

– Проходь, – Яровий ступив убік, пропускаючи її, і замкнув двері на три оберти.