Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

– Відвертається, – визнав Ігор. – Ви праві, навіть повз офіціантку дивиться. Не звертав спеціальної уваги на такі дрібниці.

– Далі, – Лорі кортіло чимшвидше закінчити з цим експериментом. – Ви вдягнені значно краще за нього, що, природно, зрозуміло. Проте він не злидень. Нічого особливого: джинси, черевики, джемпер, неяскраві кольори. Звичайний ширвжиток із найближчого базару або секонд. Але він неохайний.

– Одяг?

– Його власник. Є елементарні правила, яких машинально дотримується більшість людей. Доглядати за собою, так це називається. Проте у місцях позбавлення волі вони не є обов’язковими. Умитися, почистити зуби, прийняти душ, поголитися. Навіть гребінці не потрібні, там же стрижуть під машинку, зачіски, – усміхнулася, – однієї моделі. Тож загальна неохайність, недбалість вкорінюється так надовго, як довго людина сидить.

– Думаєте, у нашого піддослідного за плечима чималий термін?

– Імовірно. Непряме свідчення тому – він помітно губиться. Або відвикнув заходити в подібні заклади, або ніколи до того не заходив. Здається, піцерії ввійшли в моду незадовго перед війною.

– Тренд з’явився справді десь років сім тому. У нас, у Чернігові, так точно. Раніше фірмові, спеціалізовані ресторани із широким вибором піци в основному меню були швидше поодинокі.

– Ось ви й підказали, – Лора тепер усміхалася ширше й щиріше. – Можна припустити, об’єкт нашої випадкової уваги пішов на зону на початку нинішнього десятиліття. Вісім-десять років дають за тяжкі злочини.

– Отут уже можете не пояснювати. Хоч не знаюся на кримінальному праві, та все ж ваш колега. Думаєте, вбивство? За кілька столиків від нас сидить і їсть спагеті вбивця?

– Далі вже царина припущень та фантазій, – усмішка зникла. – То я вволила вашу професійну цікавість? І визнаю, не готова також сказати, скільки йому років тепер. Ув’язнення зазвичай робить людину з вигляду старшою, ніж вона є насправді.

Зеленокоса пройшла повз них, неохайний чоловік вирішив розрахуватися.

– Згоден, – кивнув Яровий. – Ваша взяла. Корисний експеримент.

– Корисний?

– Для мене. Ви розкрилися повністю.

– Розкрилася?

– Розумію, з ким маю справу. Справді буде двобій, Лоро.

– Нарешті. Давно пора до наших баранів.

Неохайний чоловік швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов до виходу. Стареньку шкіряну куртку вдягав на ходу. За дверима вже гуснули сутінки, незнайомець пірнув туди, двері зачинилися.

Тепер супротивники лишилися в залі сам на сам.

Поки Лора шукала в планшеті потрібні записи, наспіла піца.

– Дозвольте подбати про вас, – Яровий поклав на її тарілку гарячий трикутник.

– Дякую.

– Повторити лимонад? – поцікавилася Аріель. – Чи, може… Нам привозять непогане крафтове пиво…

– Лимонад!

Лора сказала це надто квапливо. Наступної миті майнуло – як це виглядало збоку. Ще через мить подумки плюнула на те, як виглядає в очах коня і які висновки той може зробити. Знайшла нарешті впорядкований документ, відкрила.

– Є спірний об’єкт тут, у Чернігові. Старий будинок на вулиці Гончій, колишня імені Максима Горького.

– Суть справи я знаю.

– Не маю сумнівів. Люблю повторити, аби закріпити для себе.

– Може, спершу… – Ігор тицьнув ножиком у піцу. – Бо вистигне.

– Хай. Не люблю дуже гарячу. Ми без того ніяк не почнемо. – Лора зосередилася. – Будинок аварійний. Колись давно належав одній родині. Після закріплення радянської влади націоналізований, став державною власністю. До середини дев’яностих років там мешкало дві сім’ї, які приватизували свої житлові площі. Але будинок лишався на комунальному балансі міста. Від дві тисячі другого остаточно вважається аварійним, таким, що підлягає капітальному ремонту. Далі починається цікаве.

Лора замовкла з появою Аріель, дочекалася, поки дівчина піде, ковтнула лимонаду, повела далі:

– Того ж року знайшовся охочий викупити квартири в нещасних, зневірених у державі власників. Людей відселили й розселили. Ще через деякий час аварійний будинок перейшов із державної в приватну власність увесь, не лише непридатні для життя помешкання. Його обнесли парканом по периметру… і забули. Відтоді й дотепер, тобто протягом сімнадцяти останніх років, власник мінявся двічі. Сам будинок занепадав, бо жоден із власників нічого там чомусь не робив. А держава теж не переймалася, бо то ж приватна власність, іще й знята з міського балансу. Таким чином, у центральній, вигідній для забудов частині Чернігова досі стовбичить, без перебільшення, будинок-привид. Аж поки відома київська компанія, поважний клієнт банку «Омега», який я представляю, не вирішила купити об’єкт. Цікавить земля, на якій після знесення аварійного будинку планується звести торговельно-розважальний центр, складову відомої мережі. Звідси почалися проблеми…