Андрій Кокотюха - Колекція гадів

Та не вийшло бунту. Подумав Максим, подумав — і махнув рукою. Нехай, це ж лише перший день. Мамі приємно, коли син такий. Для неї перше вересня наче родинне свято, і на вечерю неодмінно буде торт з вісьмома свічками: на день народження нового школяра. Так уже повелося в родині Біланів: тепер Максим міг сміливо визначити це як культ навчання.

Не школи — саме навчання. З яким школа прямо пов'язана: як приміщення, куди школярі ходять.

І все ж таки не стримався Максим. Побачивши пишний букет гладіолусів, приготований мамою, хлопець категорично заявив:

— Лишіть це вдома! Ви ще портфельчика мені купіть, мов первачкові!

— Синку, ти чого? Спав погано? — здивувалася мама. — Завжди ж було все гаразд!

— І правда, чим тобі квіти не догодили? — втрутився Білан-старший. — Подаруєш якій-небудь учительці. Їх у вас ого-го скільки.

— Скажи ще — першій вчительці! — ядуче промовив Максим. — Слухайте, це справді зайве. Мам, якщо вже його треба комусь дарувати — тримай ти. Чесно! — він простягнув святково оформлені гладіолуси матері. — Свято ж сьогодні! Ніхто мені, крім тебе, не потрібен, і взагалі...

— Знаєш, що? — рішуче виступив уперед тато. — Я розумію, що ти вже здоровий козак. Але і ти зрозумій, раз такий дорослий: нема нічого поганого, коли пристойно вдягнений хлопець, нехай з наплічником, а не з портфельчиком, понесе до школи букет квітів. Мама старалася, вибирала, так що розмову, вважай, закінчено. Тримай букет — і вперед, до знань!

Авторитет Білана-старшого був незаперечний. Білан-молодший зітхнув, покірно стиснув у правиці враз такі ненависні гладіолуси й пішов до школи. Добре хоч восьмикласника батьки вже не вважають за потрібне проводжати до шкільного двору.

Швидше б зайти кудись і викинути ці бісові квіти.

До школи Максим через те пішов дворами. Ще зустріне кого знайомого, пальцями тицяти почнуть. Гляньте, мовляв, сьогодні в цього чувака справжнє свято життя. А ввечері він ще їстиме торт із вісьмома свічками, мов той Малюк, друг Карлсона.

Знайшов затишний дворик. Роззирнувся. Замахнувся — і передумав. Ні, не викидати — смітити. Бо раптом просто на нього з підїзду вийшла двірничка у форменому жилеті та ще й з мітлою. Чи здалося це Біланові, чи справді вона недобре глянула на нього? Вірніше, на потенційне сміття в його руці. Поки вагався, з іншого під'їзду вийшла мама з двома святково вбраними малими. Тут же з-за рогу сусіднього будинку якась бабця з онукою в білому фартушку вигулькнула.

Ну не дадуть же свою справу зробити!

Скреготнувши зубами, Максим поправив наплічник і пішов шукати більш зручне місце. Сам того не розуміючи, він рухався не в бік школи, а якось так паралельно їй. Наближаючись до будинку, в якому мешкав Денис Черненко. Однокласник, спочатку товариш мимоволі, потім — добрий приятель і побратим по неймовірних пригодах, і нарешті — друг.

Хоча ці двоє хлопців були абсолютно різними за складом характеру і навіть родинним станом. Денис ріс у неповній родині, де, крім нього, були ще менші братик і сестричка. Мама Черненка змушена була багато працювати, тож на старшого сина цілком справедливо дивилася як на дорослого мужчину, не маючи часу стежити за його навчанням та шкільними успіхами, їх Денис таки мав. Не ходячи у відмінниках, швидше — навпаки, він не раз і не два захищав спортивну честь рідної школи.

До пригоди з Плазуном Федоровичем хлопці часом їжачилися. Та після того як Максим витяг Дениса із серйозної халепи лише силою свого розуму, Черненко почав дивитися на «ботаніка» і «слабака» зовсім інакше. Денис, хоча й був фізично сильнішим, визнав Максима за лідера їхньої невеличкої команди — переступивши через себе й не доспавши кілька ночей.

Та зараз Максим Білан менш за все думав про свого несподіваного друга, і взагалі про їхні стосунки. Букет пік йому руку, муляв, перетворював на опудало, на загальне посміховисько. Геть його, негайно!

На наважуючись усе ж таки смітити на вулиці, Білан нарешті надибав у одному з сусідніх дворів контейнер для сміття, вже спорожнений зранку. Нарешті! Тепер нехай дивляться, хто куди хоче: він лише пожбурить сміття в смітник. Наблизився до контейнера, здійняв руку...

— Е! Куди! — почувся ззаду знайомий голос.

Рвучко озирнувшись і при цьому присівши, Максим для чогось заховав гладіолуси за спину. І тут же розпрямився: через цей двір саме збирався йти Денис Черненко. Тепер він стояв, у своєму попрасованому, проте не новому піджаку, з якого за літо встиг трохи вирости, у сорочці з розщепленим коміром, без краватки, кудлатий, тримав за паси наплічник.