Андрій Кокотюха - Колекція гадів (збірник)

– Тягніть! Сильніше тягніть! – звелів Черненко. – Натягуйте, ми тут закріпимо!

Але замок знову клацнув, і вчитель смикнув двері на себе. Тепер вони прочинилися майже наполовину, Драгомир угледів у отвір Максима і люто гаркнув:

– Ти, боягузливе щеня! Зовсім осмілів! Що це ви там придумали?

– Зараз побачиш, – просичав крізь зуби Білан, вовтузячись з мотузкою. Через плече кинув Денисові: – Поможи їм, БІГОМ!!!

Черненко все зрозумів. Одним стрибком скочив до дівчат, схопився за їхній край мотузки, скомандував «раз-два-три» і щосили смикнув разом з ними, вкладаючи в цей ривок увесь свій чемпіонський запал.

Не чекаючи такого напору, вчитель випустив з руки дверну ручку. Замок знову клацнув, Максим зробив останній рух, інші потягнули, натужили мотузку – і тепер вузол на зовнішній дверній ручці затягнувся міцно.

Навіть попри все бажання Василь Драгомир не міг вийти зі своєю здобиччю з обікраденої квартири. Припнута одним кінцем за бильця, іншим – до дверної ручки, мотузка міцно тримала двері й блокувала вихід. Але якщо її вперто смикати – можна вибратися з полону.

Та на цей випадок у Максима так само був спеціальний план. Ще простіший, ніж фокус із мотузкою. Головне завдання якого – вчасно втекти звідси.

І цей час настав.

Вся компанія встигла заховатися в тому самому підворітті, де трохи раніше вже ховався Білан.

З цього сховку вони бачили, як до будинку, де жили Нагорняки, приїхали майже одночасно міліцейська машина й кілька автівок, із яких швидко вистрибнули чоловіки та жінки з фотоапаратами. Один молодик навіть тримав у руці маленьку відеокамеру. Потрапляти на очі міліції – особливо після прикрої пригоди з Черненком – друзі не хотіли. А журналістів допоміг запросити Полінин тато. Назар Жупанський співпрацював практично з усіма популярними газетами й не дуже розпитував доньку, який саме сенсаційний репортаж можуть зробити журналісти в п’ятницю о сьомій тридцять вечора. Для цього треба лиш вчасно під’їхати за певною адресою. Своїй доньці Назар Жупанській довіряв і тому не надто допитувався, що це повинно бути і як Поліна про такі речі взагалі дізналася.

На ранок весь Львів гудів – міліція на очах у журналістів затримала злодія та афериста, який проник до квартири відомого композитора і намагався вкрасти фамільну реліквію. Зашкодили йому невідомі, які, до речі, розшукуються тепер для вручення нагороди.

– Не вірте, – відразу попередив Черненко. – Хочуть нас таким чином зловити.

– Все одно зловлять. Це лише питання часу, – зітхнула Оксана. – Полінин батько, думаєте, не дотумкав?

– Дотумкав, – погодився Максим. – Тільки я трошки спостерігав за ним. Не з тієї породи пан Жупанський, аби втягувати свою доньку в сумнівні історії. Здогадався – але вирішив промовчати. Хто-хто, а він точно знає, як після всього почнуть Поліну журналісти переслідувати. Все ж добре скінчилося. Думаю, він проковтне страву, яку Поля йому приготувала, про випадково підслухану розмову в кафе. Хто говорив, з ким, кому – немає різниці.

– Аби тільки ще так званий вчитель мовчав, – протягнув Денис.

– Ось тут можеш спати спокійно, – запевнив приятеля Максим. – Навряд чи він зізнається, що його якась дітлашня переграла. До того ж він не знає, хто ми і звідки. Та й взагалі… невигідно йому. Адже тоді почнуться зовсім уже не потрібні розмови про його таємничий клуб.

Тут мов наврочив хто. До бібліотеки вбігла стурбована пані Люба, швидко окинула всю компанію поглядом, зупинилася на доньці:

– Мавко, Поліна тобі нічого такого не казала? Тільки чесно…

– Якого – такого? – щиро не зрозуміла маму Мавка.

– Дзвонить мені щойно пан Назар. А йому своєю чергою телефонувала мама Софійки, Поліниної подруги, з якою ви, здається, разом кудись ходили кілька днів тому…

– І що? – далі не розуміла Мавка, а решта затамували подих.

– Софійка впізнала цього злодія. Ну, якого вчора затримали, а сьогодні про нього і в газетах, і по телевізору… Виявляється, він називав себе якимось учителем, затягував підлітків у якийсь дивний Клуб Боягузів, гроші за це збирав… Софійка теж потрапила під його вплив. Міліція шукає потерпілих, зголошується вже другий десяток дітей. Якось усе це дивно, тобі не здається?

– Мамцю, – Мавка обняла пані Любу, – це справді жахливо, якщо це правда. Але ж ми всі недавно приїхали. А раніше я готувалася до фестивалю. Чесне слово, вперше про це чую. Та й не така вже я боягузка.