Андрій Кокотюха - Колекція гадів (збірник)

Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.

Вони були недостатньо яскравими та великими, щоб освітлювати все приміщення. Та свічок і світла від них вистачало, аби створити ілюзію світлої стежки – шляху, який веде до нового життя: по-іншому Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.

Відразу ж згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз [2] Країна Оз – чарівна країна, куди мандрують герої казки американського письменника Френка Баума «Чарівник з країни Оз». Свого часу її переспівав російський письменник Олександр Волков, назвавши свою казкову повість «Чарівник Смарагдового Міста». У казці чарівник Гудвін, який виявився насправді спритним фокусником, узявся виконати бажання кожного з героїв і наділити їх по черзі розумом, добрим серцем та хоробрістю. – що кому більше подобається. У будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, що виконає всі бажання, серед яких – зробити сміливим Лева-боягуза.

Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.

– Це ти? – прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, й по тілу Білана зрадливо побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Поліна, зрозумівши, що треба робити, озвалася:

– Так… Я прийшла…

– Ти боїшся? Тобі страшно?

– Т-так, – дівчина не грала, їй справді було не по собі.

– Тоді ти прийшла за адресою. Тут ти перестанеш боятися. Йди сміливо, роби перші кроки до сміливого життя! Вперед! Я чекаю на тебе!

Голос звучав рівно і явно був записаний на магнітофонну плівку. Все це дедалі більше нагадувало Біланові ту казку про чарівника Гудвіна. Але одне діло – читати. Навіть коли перед тобою розігрують виставу у спеціально призначеному для цього місці – теж нічого. Все, що відбувалося тут і тепер, попри всю надуманість та бутафорію, було справжнім.

Придумав усе це, очевидно, не добрий дядечко. Саме це і лякало.

Максим пропустив Поліну вперед, а сам пішов за нею, буквально дихаючи їй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало її – рухалася дівчинка впевнено. Перетнувши напівтемний коридор, вона простягнула руки і штовхнула двері.

Вони легко піддалися.

Максима і Поліну враз засліпило яскраве світло.

Світила потужна лампа, встановлена біля стіни й спрямована просто на двері.

Більше жодного світла тут не було. Коли б ця лампа горіла тут раніше, її світло пробивалося б крізь щілину між дверима та підлогою. Значить, дійшов висновку Максим, її засвітили, щойно гості прочинили двері.

Далі події почали розвиватися швидко і явно не за планом, передбаченим мешканцем цієї дивної квартири.

– Чому ти не сама? – роздратовано крикнув, тепер уже не з магнітофонних динаміків, цілком нормальний, навіть трошки шепелявий чоловічий голос.

Яскраве світло згасло, на якусь мить зануривши гостей у темряву. Та майже відразу під стелею засвітилася звичайна лампочка, і коли в очах перестало блимати, Білан нарешті роздивився того, хто називав себе вчителем.

Ним виявився невисокий на зріст чоловік. Обличчя облямовувала акуратна борідка. Зате на голові волосся не було – старанно поголений череп блищав у світлі лампочки. Бородань був досить дивно вдягнений: білі штани, червоні туфлі й піджак зі стоячим комірцем, застебнутий на всі ґудзики. Очі бородань закривав темними окулярами, які він, щоправда, відразу зняв, щойно побачив двох гостей замість очікуваної дівчини.

Нічого лиховісного в учителеві не було. Навпаки, він нагадав Біланові якогось надто ексцентричного троля.

– Добрий вечір, – привітався хлопець.

– Що це означає, я тебе питаю? – не зважаючи на привітання, учитель наставив указівного пальця на Поліну, і Максим звернув увагу на ніготь – давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.

– Їй стало страшно йти самій. Тому вона попросила мене провести, – ляпнув Білан перше, що прийшло в голову. – Тут же в Клуб Боягузів приймають, правильно?

– Нікуди тут не приймають! Давайте, катайте звідси! – грубувато звелів учитель, і Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.

– Розумію, що тут свої правила і я їх порушив, – торохтів хлопець. – Але в мене виняткова ситуація. До того ж – ось! – він сягнув рукою в задню кишеню джинсів, витягнув старанно зібрані купюри, простягнув бороданю: – Ось, ось, візьміть! Я порядки знаю!