Андрій Кокотюха - Пригода на Геловін

– Не губися! Ходімо швидше!

Максим автоматично висмикнув свою руку з її правиці. Цього ще бракувало: поведуть його, наче маленького хлопчика! Тато давно вже зрозумів, що син уже дорослий і самостійний. А ось яке диво мусить статися, аби ця істина дійшла до мами – бог його знає.

Білан-старший рухався на кілька кроків попереду. А коли пройшли вокзал і вийшли на площу – взагалі вирвався вперед, перетнув майдан і за кілька хвилин домовився з одеським таксистом про цілком прийнятну суму. Поки водій вантажив у багажник сумки, Білан-старший поліз по мобільник, щоб сповістити родичів про їхній приїзд.

Максим перший помітив, як тато змінився на обличчі. Витягнувши руку з кишені куртки, він ляснув себе обома руками по боках, потім запхав руки до кишень штанів, ще раз обмацав себе: так роблять огрядні люди в кіно, коли хочуть показати, що їм давно треба худнути, ось тільки часу нема.

– Що? – коротко запитав він у тата.

Мабуть, його запитання прозвучало надто голосно та різко – на Білана-старшого схвильовано подивилися мама і таксист.

– Телефон, – розгублено промовив тато. – На платформі ще був…

– Я, звичайно, дуже вибачаюсь, мадам, але ваш чоловік привіз вас до Одеси, – сказав таксист чомусь мамі. – Вам таки треба було пильнувати не його, а його кишені.

– Ота публіка, – впевнено сказала мама. – Той натовп на платформі. Це хтось із них.

– Коли йде багато порядних людей, серед них завжди ховається той, кому потрібен мобільний телефон гостя Одеси, – філософськи зазначив таксист. – Гаманець на місці?

Білан-старший мовчки ляснув себе по внутрішній кишені.

– Так слухайте сюди: вам ще пощастило! – вигукнув таксист. – Ви можете заплатити за свій проїзд та ще й купити новий мобільний телефон. Я навіть покажу, де є дешевше. Є одна фірма, там працює мій брат. Ця фірма себе не рекламує, бо навіщо хорошій фірмі себе рекламувати? Я подзвоню йому, і він таки зробить вам хорошу знижку!

– Може, поліцію гукнути? – обережно запропонувала мама.

– Мадам, я вас благаю! – картинно розкинув руки водій. – Поліція не збирає крадені телефони! Злодій навіть не придумає понести ваш телефон у поліцію!

Максим витягнув із кишені свій телефон, простягнув татові. Білан-старший набрав по пам’яті номер вкраденої мобілки, трошки послухав, відключився.

– Абонент не може прийняти дзвінок, – промовив він.

– А ви хотіли, щоби ширмач [1] Ширмач – кишеньковий злодій (жаргон). таки відповів і подякував вам? – іронічно запитав таксист. – Поїхали, все одно ви нічого тут не вистоїте.

Визнавши правоту таксиста, Білани нарешті вмостилися в салоні таксі й поїхали куди треба. Про приїзд повідомила мама – вона так само, як і Максим, вберегла свій телефон. Але настрій родини був остаточно зіпсований.

Того ранку з Денисом Черненком нічого не трапилося.

У халепу він вскочив по обіді. Він навіть не очікував, що може вскочити в серйозну халепу. Бо не надав особливого значення тій виховній роботі, яку проводив серед Костика Жабинського з паралельного класу. Та все по порядку… не варто тепер забігати наперед.

Отже, того четверга Денис, як завжди, зустрів Оксану, і вони разом пішли до школи. Такі взаємини хлопця і дівчини не могли проскочити повз увагу однокласників і взагалі однолітків. Старшим ця парочка була глибоко до шмиги. Десяти- та одинадцятикласники вже давно пройшли через кпини підліткового періоду, і в їхньому оточенні все відбувалося навпаки: не мати подружки чи приятеля для учнів старших класів було навіть непристойно. Сміялися з тих юнаків, хто ходив сам і уникав стосунків з протилежною статтю. Хлопців обстрілювали дотепами явно та відверто, а в дівчачому товаристві кожна ровесниця, яка ще не завела собі кавалера, обговорювалася тихцем у жіночих вбиральнях під час перерв.

З Черненка цілком могли кепкувати. Ось тільки мало хто наважувався: все ж таки Денис був спортсменом і міг покарати будь-якого язикатого дотепника. Більше того, дехто навіть потай заздрив йому. Це ж треба: спортсмен дружить з лідеркою популярного шкільного музичного гурту.

Саме тому на великій перерві Оксана відвела Дениса вбік і стривожено сказала:

– Слухай, тут до мене двоє хлопців з мого класу підходило…

– Чого хотіли? – суворо запитав Черненко.

– Нічого особливого. Просили переговорити з тобою. Прямо до тебе чомусь не наважуються підходити, а до мене прийшли. Мовляв, скажи своєму…