Лариса Письменная: Скарб Вовчої криниці

Ех, Сергійку, Сергійку, гаряча голово!..

Ну, нарешті!.. Тепер уже все найважче лишилося позаду. Ну й проклятий хлопчисько, мало не став на перешкоді!

До ранку вони будуть в Білогір'ї, а там пересядуть на якусь іншу машину, і тоді нехай спробують, пошукають! Довгов'язий запевняє, що за таку велику послугу їх щедро нагородять і допоможуть перейти кордон. Тільки б швидше від'їхати якнайдалі. А там — вони багатії! О, Головня ще поживе на білому світі, ще покаже себе! Вибратися б тільки благополучно з цього ненависного йому краю, де за кожним поворотом дороги очікує небезпека й помста.

Машина, підскакуючи на вибоїнах, швидко мчала вперед, і настрій старого розбійника з кожним кілометром поліпшувався. Ось грузовик вискочив на шосе і, проїхавши трохи, круто звернув до лісу.

— Стій! Стій! — загупав кулаком у кабіну Головня. — Куди завертаєш?

— Об'їдемо краще лісом, — виглянув з кабіни шофер. — Тут, правда, дорога погана, зате спокійніше. На шосе, знаєте, всяко буває, може й автоінспектор зустрітись… — І він хитро підморгнув: знаємо, мовляв, що й до чого!

Що ж, шофер має рацію, — краще триматись далі від людних шляхів. Ну, а коли щось буде підозріле — довгов'язий швидко його заспокоїть.

Машину різко кинуло вбік, і вона мало не перекинулась. Шофер, чортихаючись, вискочив з кабіни, за ним, невідступною тінню, виліз і довгов'язий, тримаючи праву руку в кишені.

— Що там таке? — сердито закричав Головня. — Ти що, хлопче, жартувати з нами задумав?

— Хіба не бачите — колесо в канаву попало, — похмуро огризнувся шофер. — Замість того, щоб лаятись — краще допомогли б.

Він знайшов колоду і почав підводити її під колесо.

— Ану, берись з того боку!

Довгов'язий знехотя нахилився і взявся руками за другий кінець колоди. Зненацька він скрикнув і покотився в канаву.

— Порядочок! — задоволено відзначив шофер, діловито натискаючи важким коліном на шию довгов'язого.

— Ах ти ж!.. Уб'ю!.. — Головня метнувся через борт і потрапив просто в обійми двом дачникам у білих костюмах і солом'яних брилях, які невідомо звідки з'явилися біля машини.

— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — порадив йому шофер.

Глухий крик, хрипіння, коротка боротьба, і Головня, міцно скручений мотузками, витягнувся на землі поруч із своїм напарником.

— Приїхали! — весело сказав шофер. — Доставив у повній справності.

— Спасибі, товаришу!

Один з «дачників» нахилився і швидко обшукав заарештованих. Знайдені у Головні папери він передав комусь третьому, що стояв віддаля, за деревами.

— Завдання виконане, товаришу майор!

Томка сидить на передку, поруч з їздовим Семеном, і, сяючи зеленими очима, весь час обертається назад.

— Той водій в окулярах — страшенно вчена людина, — захоплено розповідає вона. — Здається, професор, а може навіть доцент! Шкода тільки, що з себе такий кволенький. «Не можу, — каже, — їх затримати, та й права не маю. Їдьмо краще до міліції». Та як газонув!! А тут з Кленового назустріч нам Петро Трохимович шпарить…

— Тамаро, може б ти якось культурніше висловлювалась?

— Ох, пробачте, Романе Петровичу, я хотіла сказати — їде. Мій професор зупинив машину, а я кричу: «Записку, записку одержали?» Петро Трохимович теж зупинився: «Одержали. А де Сергійко?»

Сергійко, ще трохи блідий, але бадьорий, сидить поруч з Романом Петровичем і, хоч знає вже всі подробиці, зосереджено слухає. «Сергійко, — кажу, — сидить біля Заячого броду у засідці і стежить за злочинцями, щоб не втекли».

«Не втечуть! — потішає мене Петро Трохимович. — Тепер не втечуть, бо ваша записка в надійні руки потрапила».

От ми з твоїм батьком взяли та й поїхали до Заячого броду, по тебе. А тебе там немає… і нікого немає…

«Напевно, Сергійко до табору побіг», каже Петро Трохимович. Ну, поїхали ми до табору… А в мене — повіриш? — отут, на серці. — Томка ляпнула себе рукою з правого боку грудей, — така колотнеча, така колотнеча, що й на місці спокійно не всиджу.

— А ти коли-небудь уміла сидіти спокійно? — посміюється Роман Петрович.

— І раптом, — пропустивши повз вуха зауваження, продовжує Томка, — тебе приносять з лісу непритомного!..

Вона сплеснула руками, і коли б Семен вчасно не підхопив її, напевно, злетіла б з візка додолу.

— Він мене кулачищем по голові стукнув, — хмурніє Сергійко. — Довгов'язий отой…