Лариса Письменная: Скарб Вовчої криниці

Довгов'язий схаменувся.

— Ну, і ви, звичайно. Заплатять обом. Так де ж вона, ця Вовча криниця?

— Не пам'ятаю… — Головня висмикнув з кишені кисет з тютюном і рвонув з журналу, що валявся під ногами, пару аркушів. — Немає тут такої.

— Раджу пригадати! Куритимете потім.

Головня сердито сплюнув, запхнув пом'яті аркуші з журналу разом з кисетом до кишені і підвівся.

— Ходімо.

— О, це вже інша розмова. Хвилиночку зачекайте, треба знищити сліди.

Довгов'язий швидко зібрав розкидані по траві папери і речі з портфеля і закопав їх у землю.

Можна собі уявити, що відчули негідники, побачивши на місці Вовчої криниці новозбудований піонерський табір! Одразу полетіли шкереберть усі їхні надії.

А втім, може, й не всі? Адже Вовча криниця, хоча й опинилася за огорожею, існувала! Треба було знайти доступ до неї.

— Ви влаштуєтесь до табору сторожем, — наказав довгов'язий.

— Але ж там, напевно, є сторож! — заперечив Головня.

— Усунемо.

І от, того ж таки вечора «несподівано» запалала в селі Яблунівці хата старенького Карпа Даниловича, сторожа з піонертабору, і для «діда Захара» відкрилась можливість влаштуватись на його місце.

Звісно, це було небезпечно — його могли впізнати, хоч довгов'язий казав правду: кудлата борода і кучма скуйовдженого волосся на голові зробили Головню зовсім невпізнанним. Та й не такому стріляному пройдисвітові відступати перед небезпекою, особливо коли за кожним його кроком невідступно і погрозливо стежив наполегливий напарник.

Спочатку все йшло, як по маслу: ночами «дід Захар» сторожував, а довгов'язий посилено витягав і виносив у ліс різний мотлох, яким завалили криницю будівники. Робота вже наближалася до кінця, як раптом Сергійко з товаришами мало не зіпсували всієї справи. Далі Головня відчув, що його в чомусь запідозрив начальник табору. Коли б знаття, що цей приїжджий учитель з Лисичанської школи і є той самий льотчик, якого колись бив смертним боєм поліцай, — ніякі сили на світі не примусили б його прийти у табір! Та всіх не впізнаєш, — хіба мало таких пройшло через закривавлені руки бандита?

Відчувши небезпеку, Головня поспішив скінчити швидше справу і втекти з табору.

— Невже Галас загубив записку? — з відчаєм промовив Сергійко. — Через двадцять хвилин по них приїде машина, і тоді…

— Машина! — охнула Томка, хапаючи Сергійка за руку. — Ти бачиш — сюди йде машина!

— Легкова, — зауважив той, вдивляючись у блискучу невелику машину, що швидко наближалась. — А вони ж чекають на вантажну, я добре чув.

— Сергійку, я її зараз спиню! І тоді ми самі затримаємо їх!

Томка стрімголов вилетіла на дорогу, побігла назустріч машині, замахала руками. Сергійко, витягнувши шию, напружено стежив за нею із своєї схованки.

Машина притишила хід і зупинилася. Але яке розчарування! В ній сидить одним один водій, та й то маленький, сухорлявий дідок з цапиною борідкою і в крислатому капелюсі. Такого довгов'язий одною рукою подужає… Ех, даремно Томка вискочила на дорогу, тепер уже їй і повернутись назад не можна, — одразу відкриє засаду…

Тимчасом Томка, гаряче жестикулюючи, щось доводила водієві. Спершу той безпорадно розводив руками, а далі кивнув головою. Томка вскочила в машину, дідок молодцювато збив набакир капелюх і так рвонув машину з місця, що вслід тільки курява встала.

Ясно: Томка помчала в Кленове до міліції, і тепер уже обов'язково сюди хтось прибуде. До Кленового 15 кілометрів… Ой, не встигне, нізащо не встигне!.. Хіба що той проклятий грузовик не прийде або хоч запізниться…

Стрілки годинника рухаються з небувалою швидкістю. Чотири години… Грузовика нема! Десять хвилин на п'яту… двадцять… двадцять п'ять… Може, він таки зовсім не прийде?

Сергійко з надією глянув на дорогу, і серце йому тьохнуло: здаля, з боку Кленового, показалася вантажна машина.

Яка? З міліції чи — та? А що, коли — та?.. Затримати! Вийти зараз до них і затримати, не дати змоги втекти! Страшно…

Страшно? Злякався? Хвалько і боягуз! Ну, сміливіше!

Задихаючись від хвилювання, Сергійко виповз із своєї засідки, рішуче випростався і, посвистуючи, недбалою ходою попрямував просто в зарослі над дорогою.

— Діду Захаре! — вдаючи здивованого, скрикнув хлопець, розводячи зелене склепіння над кудлатою головою сторожа. — Спочиваєте тут, діду Захаре?