Ростислав Самбук - Жорстокий ліс

Спочатку фортуна була на боці розвідників. Просуваючись уздовж шосе, вони встановили: саме в цьому районі пролягає потужна система оборони ворога — підходи до неї прострілювалися з дзотів та вкопаних у землю танків, усе це було добре замасковане, і штурмувати цей укріплений район довелося б великими силами.

Сигнали про оборонні роботи в цьому районі командування Червоної Армії одержало від місцевих партизанських загонів, та розвідати систему гітлерівських укріплень партизанам не вдалося. Тоді й виникла ідея закинути в тил ворога групу, до складу якої увійшли аси фронтової розвідки.

Але, виявляється, і асам іноді не щастить: вже другого дня розвідники наштовхнулися на есесівську засідку. Бутурлак наказав відходити до лісу — кілометр болотистої низини, що поросла чахлим чагарником.

Есесівці притиснули їх до землі кинджальним кулеметним вогнем і обстріляли з мінометів.

Одна з мін вибухнула за два кроки від радиста. Толя Михайленко, певно, не відчув навіть болю — осколок влучив йому в потилицю, другий розтрощив рацію.

Бутурлак, який сам прикривав відхід Михайленка, розуміючи, з яким нетерпінням чекають у штабі фронту їхніх передач, майже не криючись, перебіг поміж кущів до радиста. Побачивши, що Толі вже нема, схопив рацію, та відразу ж кинув і вилаявся. Залишався єдиний вихід: якомога скоріше пробиватися через лінію фронту…

Поки дісталися лісу, втратили ще старшого сержанта Юхана Аарму, двадцятирічного естонця, який народився й виріс в Абхазії, в одному з естонських сіл на березі Чорного моря. Крім естонської, російської та абхазької, Юхан знав ще й німецьку та англійську, в очах товаришів він був людиною незвичайною, мало не професором, хоча закінчив лише один курс університету.

Лейтенант не бачив, як і де впав Аарма. Коли розвідникам вдалося трохи відірватись од есесівців, Бутурлак зібрав членів групи і, побачивши, що нема Аарми, запитав про нього.

Іванов мовив похмуро:

— Там… на узліссі…

Більш нічого не слід було додавати, не мали часу навіть для співчутливих слів, та все ж Горянський сказав:

— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…

Отже, Юхан намагався затримати есесівців.

Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого сержанта, і всі зрозуміли його:

— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.

Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:

— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться відірватися…

Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака відірвалася від переслідувачів.

Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.

Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну — зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про десятихвилинний відпочинок?

Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно, та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі. Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.

Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.

Нарешті Іванов сказав:

— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти брід. Та й засідки можуть бути.

Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку — буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»

— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.

Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові підбори.