Владлен Суслов - Останній рейс

— Нічого я не знаю, робіть як хочете! — несподівано скипів Володя.

— Яка тебе муха вкусила! — зітнув плечима Діма. А Володя, не оглядаючись, щодуху кинувся додому.

— Тато не приходив додому? — ледве переводячи дух, просто з порога випалив Володя.

— Де ж йому бути в такий час? — озвалася мати. — Певно, на роботі. А що трапилось? На тобі лиця немає.

— Та ні… Просто він мені потрібен… — Побачивши, що мати не зводить з нього уважних очей, Володя примусив себе безтурботно усміхнутись. — Ми з татом домовились зустрітись і купити нові блешні для спінінга… Ну, я побіг…

«Та ні, тато просто знайомий з Шкарбуном. — переконував він себе, — може, вони разом працюють. От і зустрілись, щоб поговорити про якесь службове питання…» — Але важке підозріння гризло його душу.

Вже напівдорозі Володя зупинився. Навіщо і для чого він іде до батька в магазин? Якщо батько був би зв'язаний з Шкарбуном, той хоч раз зайшов би до них. Але він ніколи в них не був… І в Поніманського батько жодного разу не був… І той до них не заходив. І на нараді в Макогона батька теж не було…

— Фу-у… — полегшено зітхнув Володя, ніби важкий тягар впав з його плечей. Настрій відразу покращав. І хлопець повернув назад. Просто він панікер, з мухи слона зробив. Володин дідусь був звичайним візником. У них навіть збереглась вицвіла від часу фотографія, де він, в чумарці, підперезаний поясом, хвацько взявшись у боки, сидить на передку фаетона. А поряд бабуня в хусточці і в ситцевій сукні з безліччю оборок… Бабуня розповідала, що до революції дідусь заробляв небагато грошей, і вони ледве-ледве зводили кінці з кінцями, вона змушена була підробляти — ходила до багатих прати білизну…

Чого ж йому раптом спало на думку, що батько — монархіст? Тато не одержує ніяких листів і сам не пише, до них доходити в театр, кіно, купувати одяг, взуття… Але ощадні книжки є й у тата і в мами… — Володю трусило, як у лихоманці. Вперше в житті він почав скрупульозно підраховувати, скільки коштують меблі в їхній квартирі, одяг, скільки вони витрачають на харчування, скільки коштує будівництво дачі. Після підрахунків він жахнувся. «Не може бути! Я помилився… Треба ще раз перерахувати… Почну з кухні… Що там у нас? Холодильник «ЗІЛ»… Пральна машина… Кухонний гарнітур… Все, що є на кухні, коштує карбованців п'ятсот, шістсот… В їдальні у нас львівський гарнітур з горіхового дерева… Тисячу вісімсот за нього заплачено… Тато сам казав. Телевізор «Рубін», здається, чотириста… радіоприймач «Люкс» — триста… Що іще? Два килими… Дідько їх знає, що вони варті… Карбованців по двісті, а може, й більше… Отже, в їдальні приблизно тисяч на три… А в спальні? А в. моїй кімнаті?.. А дача… Тато ще навесні бідкався, що вже вгатив у неї вісім тисяч… Звідки такі гроші? По облігаціях ми не вигравали, по лотереях — теж… Спадщини не одержували…» — Володя згадав улюблені слова батька: «Для вас рискую, часом від страху жижки трясуться, а ви не цінуєте… гроші так просто не заробиш… Головою треба мізкувати…» Якщо тато чесна людина, йому нема чого боятись… Але звідки в нього гроші? Може, йому хтось дає… Такі гроші може давати лише та людина, в якої їх багато. Але ж ми живемо в Радянському Союзі, в нас всіляких там Рокфеллерів, Фордів, Дюпонів, Морганів немає… Та всі вони не скупляться, кидають мільйони доларів, щоб провадити підривну роботу проти нас… Навіть шпигунські супутники запускають. Американська розвідка платить кожному, хто проти Радянського Союзу…»

Висновок приголомшив Володю — його рідний батько — ворог, підкуплений американськими імперіалістами, а він, Володя, користується грішми, одержаними зрадником! Розповісти мамі? Але вона лиш розхвилюється, почне благать нікому не казати, мовчати… Не розповідати?.. Прикидатись?.. Казати одне, а чинити інакше… Носити піонерський галстук і жити під одним дахом з американським шпигуном… Але звідки я взяв, що тато американський шпигун? Може, він знайшов гроші і привласнив?»

Володя вхопився за своє припущення. «… Гроші, мабуть, одержав касир якогось заводу або фабрики, йшов, йшов старенький, і раптом йому погано… Швидка допомога забрала його, а портфеля не помітили»… Володя одразу відчув, що вся ця історія шита білими нитками. І кинувся думкою в інший бік. Цими днями передавали по радіо, що копали траншею для телефонного кабеля і один з робітників знайшов глиняний глечик, а там золоті браслети, обручки, сережки, брошки, перли… Це були, як визначили археологи, жіночі прикраси часів Київської Русі. Знахідку оцінено в двадцять тисяч карбованців… А може, і його батько знайшов такий скарб, якщо не більший. Та знайшов, а вчинив нечесно. Треба було віддати, і йому б лише спасибі сказали, в газеті б про нього надрукували… А тепер що тато скаже? Але краще пізно, ніж ніколи… Ну, попаде йому за це… Та все ж таки не монархіст, не шпигун, не зрадник Батьківщини… Вирішено! Зараз іду до тата і все скажу йому просто у вічі. Або хай сам іде в міліцію і там щиро у всьому зізнається, або ми з Мамою підемо від нього! А якщо він не захоче, — я повідомлю! Хоч він і мій батько… та ні! Тато сам зрозуміє, що вчинив невірно…»