Владлен Суслов - Останній рейс

— А ти розкажи, — примирливо почав Володя. — Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?

— Так, серйозне, — не зразу мовив Вітя.

Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:

— Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…

— Не треба мене просити… — і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.

— Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря — Вернасович, звати — Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…

— Як ти взнав його прізвище? — спитав Володя.

— Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я — за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно — іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»

— Ми французьку вчимо, — сказав Володя. — «Тре б'єн» — дуже добре, а «месьє»— пан.

— … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.

— Зрозуміла річ, — впевнено мовив Альоша, — що цей француз з Парижа — агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.

— Бачиш, — дорікнув Володя Дімі, — а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.

— Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? — відрізав Діма.

— Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? — Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.

Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.

— Ну, — звертаючись до Віті, спитав Володя, — хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?

— Н-да… — протяг Вітя. — Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись — добре. А то з'явишся і почнеш нісенітниці верзти: казала — мазала, начебто… буцімто… здається…

— А я що? — зрадів Діма. — Вітька одразу зрозумів мене.

— То ти проти? Не хочеш повідомляти? — насупився Альоша.

Вітя зайняв нейтральну позицію:

— Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.

— З вами охрипнеш, поки домовишся, — похитав головою Володя. — Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? — показав Володя на Альошу. — Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…

— Попаде! — меланхолійно кинув Діма. — Я теж… — і зупинився на півслові. —Хто це? — штовхнув він ліктем Вітю в бік.

— А-а! Олійник, який до нас приїхав.

— Добрий день, хлопці, — широко усміхаючись, підійшов Олійник. — Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?

— Ми… ми, дядю Толю, — закліпав повіками Вітя. — Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».

— Чотири сухих м'ячі! — підхопив Альоша. — Оце так рахунок!

— Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?

— Звичайно! — вигукнув Вітя. — Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма — найкращий центр — форвард.

А ти ким? — спитав Олійник Вітю.

Лівий крайній.

— А Володя, — докинув Діма, — захисник першого класу.

— Який з мене захисник, — почервонів Володя. — Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.

— Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу — розмова професійна, а я — не спеціаліст з футбола.

Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.

Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем — і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.

Зацікавившись, підступили й інші хлопці.

— Здорово! — В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.

Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:

— Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…