Владлен Суслов - Останній рейс

— Ви можете назвати, де він зупиняється?

— Будь ласка, — дістав Луговий розклад.

— Ось Мальцеве. Зупинка три хвилини. Влаштовує?

— Цілком, — сказав Луговий. Начальник агентства натиснув кнопку селектора.

— Товаришу Шостак, у нас є вільні від роботи екіпажі вертольотів? МІ-4… Чудово. Готуйтесь до вильоту… Коли? Зараз узнаю… — повернувши голову, він спитав: — Через скільки хвилин ваші працівники можуть вилетіти?

— Через півгодини, — відповів комісар.

— Отже, так, Юрію Гларіоновичу, через півгодини до вас з'являться працівники міліції… Прізвища?

— Шилов і Кирюша, — підказав Луговий…

Рівно через тридцять хвилин вертоліт, немов гігантський метелик, піднявся з аеродрому і взяв курс на Мальцево.

Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.

— Чого тобі, хлопчику? — підвівши голову, спитав майор.

— Мені треба самого головного начальника, — трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.

— А може, ми вдвох розберемось? — усміхнувся майор. — Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба, підемо до самого головного начальника. Та до того ж начальника і його заступника в управлінні зараз нема.

Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.

— Зажди! — зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. — Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.

Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.

— Доведеться почекати, — сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. — Начальник поїхав і заступник теж.

— Почекаємо, — згодився Володя.

— Чого нам тут стовбичити, — незадоволено буркнув Діма. — Прийдемо завтра.

— Знову ти за своє, — скривився Альоша. — Здається, домовились.

— Добре, чекатимемо, — з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. — Де Вітя? Куди він пішов?

— А він сьогодні й не приходив, — відповів Володя.

— Не приходив? Що з ним? — запитливо подивився Діма на товаришів. — А що, як перукар його вбив?

— Кращого нічого не міг вигадати? — розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.

Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…

— Давайте не будемо думати й гадати, — запропонував він, — підемо до Віті і довідаємось, що з ним.

… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.

— Вітя в садку, — помітивши хлопців, сказала вона.

Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.

Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він — на тобі — живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.

— Пішли! — круто повернувся він. — Все ясно! Нам тут нічого робити.

Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.

— А, це ви, — позіхаючи підвівся він.

— Ні, це не ми, це тобі сниться! — вигукнув Альоша. — Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… — затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. — Знаєш?!

— Договорюй, договорюй! — взявся в боки Вітя. — Чого ж ти замовк?

Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.

Володя став між Вітею та Альошею.

— Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!

Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.

— Скажи, чого ти не прийшов? — спитав Володя.

— Кинь, Володю, час гаяти! — втрутився Діма. — Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…

— Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… — обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. — Хоча б поцікавились… — і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.