Владимир Малик - Слід веде до моря

Юрка пересмикнуло. Він стис кулаки і ладен був кинутись до насмішника, але Марта тихо сказала:

— Спокійно, Юрчику! Язик без кісток — хай меле! — і повернула до гурту дівчат.

До Юрка швидко наближався Сергій.

— Де ти пропадаєш? Тебе ждуть! Ходімо!

— Хто жде?

— Капітан Федорченко і вчені!

Сергій потягнув його крізь юрбу до головного входу в школу, де стояли на майданчику вчителі, а трохи осторонь — дві міліцейські машини. Біля машин Юрко побачив капітана Федорченка, міліціонерів Дубка і Соколова, а також трьох учених — сивоголового сухорлявого професора і двох його молодих колег.

— А ось і наші робінзони! — вигукнув капітан Федорченко. — Здорові були, хлопці! Ходіть-но сюди!

Хлопці підійшли, привіталися.

— А де ж Марта і Хвостенко?

Хлопці переглянулись, здивовані тим, що капітанові потрібен також Хвостенко.

— А він для чого? — буркнув Сергій.

— Потім дізнаєшся! Розшукай обох — і приведи сюди!

Сергій побіг виконувати наказ і незабаром повернувся з Мартою і Владиком.

Пролунав дзвінок на лінійку.

Учні вишикувалися великим чотирикутником. Директор школи привітав усіх з початком навчального року, а потім додав:

— Зараз надаю слово представникові міліції капітанові Федорченку.

Капітан вийшов наперед.

— Дорогі учні, вчителі, батьки! — почав він. — Вітаю вас з початком нового навчального року! Бажаю міцного здоров'я та успіхів у навчанні!..

Пролунали оплески. І капітан повів далі:

— Мені хотілося б повідомити вас про те, як ваші товариші, учні 7-Б класу, тепер уже 8-Б, Юрко Романюта, Марта Кравченко, Сергій Лісовий та Владислав Хвостенко, допомогли знешкодити небезпечного злочинця і врятувати для держави і нашої історичної науки дуже цінний скарб. — Він коротко розповів про пригоди Юрка і його товаришів, а на закінчення сказав: — Зараз ви побачите цей скарб, і київський професор Іваненко дасть пояснення… Будь ласка!

В центр чотирикутника міліціонери Дубко і Соколов винесли стіл, накритий картатою скатертиною. До столу підійшов професор зі своїми колегами.

— Юні друзі! — професор відкинув назад сріблясту чуприну і поправив окуляри. — Я зразу приступлю до діла… Ось перед вами скарб, історичну і естетичну вартість якого важко переоцінити!

Він обережно зняв зі столу скатертину, і перед зачудованими поглядами сотень дітей, батьків та вчителів під промінням вранішнього сонця заряхтіло золотом справжнє диво: витвори були такої тонкої ювелірної роботи, аж не вірилося, що їх зробила рука митця, який жив не десятки, а сотні чи, може, тисячі років тому.

Професор виждав якийсь час, поки улігся гомін, викликаний несподівано чудовим видовищем:

— Зараз важко щось точно сказати про цей скарб: чий він, кому належав, коли захований у землю? Але дещо вже стало відоме із напису на цьому щиті, — професор підняв перед собою золотий круг розміром з решето і, тримаючи перед собою, показав усім. — Ось тут, біля обідка, є напис по-грецьки… «Хай цей щит волею богів захистить князя Ардагаста». Ми цей напис розуміємо. А нижче, у другому крузі, є ще один напис… Бачите? Я його не можу прочитати. Я підозрюю, що поскільки цей щит належав давньослов'янському князеві Ардагастові, який жив у шостому сторіччі нашої ери і воював з Візантією, другий напис зроблено давніми слов'янськими письменами, так званими різами. Отже, це — білінгва, тобто двомовний напис. До сьогоднішнього дня ніхто не зміг прочитати жодної різи. А тепер, якщо моє припущення правильне, ми знайшли ключ, за допомогою якого прочитаємо і цей напис, і, можливо, інші. Зважаючи на цінність знахідки, Інститут археології нагороджує чотирьох ваших учнів, які допомогли врятувати цей скарб для науки, а саме: Юрія Романюту, Марту Кравченко, Сергія Лісового та Владислава Хвостенка — іменними годинниками. Прошу їх вийти сюди!

Це була несподіванка.

Герої цієї урочистої хвилини зніяковіли, переглядаючись, — хто ж вийде перший? Але першим виходити ніхто не посмів.

Допоміг Степан Бенедиктович.

— Ну, друзі, виходьте! Чого ж ви? Не осоромте 8-Б! — він підморгнув і підштовхнув Юрка. — Юрію, ну ж!

Вони вийшли і стали вряд.

Юрко торкався ліктем теплої Мартиної руки і від того почував себе ще більш щасливим. Він не зміг приховати усміху, коли помітив, як Сергій, що стояв біля Хвостенка, зробив кислу міну на обличчі. І раптом гаряча хвиля ударила Юрку в серце: він побачив на алеї, під каштанами, батька й матір. Вони про щось говорили. Забувши, що на нього звернуті погляди сотень очей, Юрко звівся навшпиньки і помахав їм рукою.