Владимир Малик - Слід веде до моря

Хвостенко виліз з води і мовчки почав одягатися.

В цей час долинув глухий рокіт мотора. З боку моря до них наближався човен.

Хвостенко завмер, прислухаючись. Потім кинув на пісок сорочку, яку ніяк не міг натягти на мокре тіло і раптом закричав:

— Гей, на човні, сюди! — і замахав руками.

— Що таке? Чого ти кричиш? — злякався Юрко.

— То мій човен! — радісно вигукнув Хвостенко. — Розумієш, хтось пливе на моєму човні! Я чую свій мотор!

Юрко миттю збагнув усе. На Владиковому човні міг пливти тільки Дзвонар. Кинувши щуку якомога далі від води, він підбіг до Хвостенка.

— Чуєш, не кричи!

— Чому б то?

— Я потім тобі поясню. Не кричи!

— Не заважай! Я хочу побачити того, хто пливе на моєму човні! — і знову закричав: — Гей, сюди!

Човен був ще далеко. Хтозна, чи почув Дзвонар той крик, чи ні, але, безперечно, міг почути.

Юрко кинувся до Хвостенка і затулив йому рота рукою.

— Не кричи, якщо хочеш мати свій човен! Чуєш?

Хвостенко заборсався, намагаючись вирватись із міцних обіймів.

— Ти що — здурів? Чи хочеш, щоб я пику набив? — прошипів він із злістю.

До них біг щодуху Сергій.

— Хлопці, що сталося?

— А-а, ви вдвох на одного! — закричав Хвостенко.

— Дурню, ніхто не хоче тебе бити! Очумайся і замовки! Я все поясню! — вигукнув Юрко, відчуваючи, що не втримає Хвостенка.

— Що ти поясниш?

Юрко розвів руки — Хвостенко заточився і впав на пісок. Але зразу ж схопився і став насупроти хлопців, мов забіякуватий цап.

— На твоєму човні — Дзвонар! — тихо, але з притиском сказав Юрко, показуючи на море. — Дзвонар! Ти розумієш? Твій крик може сполохати його — і тоді човна поминай як звали!

— Н-не може бути! — не повірив Хвостенко. — Звідки ти знаєш?

— Я бачив його в порту Новому. То він украв твій човен на острові після того, як ми сполохали його в курені.

Хвостенко мовчав. Здається, він починав розуміти, яку важливу новину почув щойно.

— Що ж робити?

— Перш за все — не наполохати Дзвонаря, — сказав Юрко. — А по-друге, коли побачиш де його, сповістиш нас або капітана Федорченка. Ти його знаєш…

Тим часом Сергій, не звертаючи уваги на їхню розмову, в бінокль стежив за човном, що віддалявся. Дзвонар пильно придивлявся до греблі, тільки вряди-годи кидав бистрий погляд вперед, щоб не наскочити на зустрічне судно.

— Так, це він! — сказав Сергій. — Треба негайно сповістити капітана Федорченка!

Додому Юрко прийшов о десятій годині вечора. Розумів, що мама давно виглядає його і хвилюється. Але що він міг зробити? У другій половині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він дуже зацікавився тим, що Хвостенко на слух міг упізнати роботу мотора на своєму човні.

— Ну, от, — помовчавши, сказав він, — настає вирішальний час. Бандит появився і, без сумніву, почне діяти. Поскільки ми знаємо, що він не зупиняється ні перед чим і без вагання може піти на вбивство, я забороняю вам виявляти себе, вступати з ним у контакт, розмовляти. Ваше діло — ловити рибу і спостерігати. Кожні десять хвилин мимо вас проїздитиме наша машина, в якій сидітиме в цивільному або Дубко або Соколов. Все, що помітите підозрілого, скажете їм… А Владику доведеться з нашими людьми почергувати і вночі. Згода? З матір'ю я домовлюся.

— Згода, — тихо сказав Хвостенко.

— От і гаразд. А сьогодні вже й додому пора.

Потім… Солодкий спогад примусив бентежно забитися серце. Попрощавшись із Сергієм, він провів додому Марту. Не йшов, а летів, мов на крилах, бо поруч була Марта. І хай він у темряві не бачив її лиця, зате чув голос.

Ось чому Юрко запізнився додому. Але матері про це не сказав. Та, власне, вона і не питала. Мовчки похитала головою, побачивши його обсмалене обличчя і вигорілий чуб, і сказала:

— Іди вечеряй, бродяго!

А коли Юрко вийняв із відра щуку і підняв перед собою, сплеснула руками.

— Лишенько! Що ж нам робити без холодильника! Ми й за тиждень з нею не впораємося!

Поки Юрко вмивався і вечеряв, мати поралася біля рибини, а коли він помив руки і, позіхаючи, попрямував до своєї кімнати, вона запитала, показуючи на підвіконня, де лежали батькові подарунки.

— Звідки це у нас?

По голосу Юрко зрозумів, що мама дуже схвильована.

— Це подарунки від батька, — відповів тихо. — Адже ти вже сама здогадалася!

— Він був тут?

— Був.

— Чого він приходив?

— Приніс подарунки, — відповів Юрко.

— Я не про те, — роздратовано кинула мати. — Чого він опинився в нашому місті?

— Він приїхав сюди назавжди…